Крижане кохання ГУЛАГу

Однак, на превеликий жаль (або на щастя), у того двiрника як раз сталося свято. Йому виписали, нарештi, невеличку, але все ж яку-не-яку премiю за особистою протекцiею Бажана, котрий був запанiбрата з усiма урядовцями-комунiстами, i тому життева позицiя двiрника наразi була значно-значущо пiдвищено кращою, нiж учора, примiром, коли вiн не мав на що купити горiлки. І тому юнаковi вiдповiв вiн ось що:

– То будинок лiтераторiв. Ролiт. Себто «Кооператив „Робiтник лiтератури”». Найвiдомiшi люди нашоi краiни тут пишуть твори, розказують правду про наш народ, – для бiльшоi значущостi вiн навiть пальця догори пiдняв, аби синьоокому юнаку з хвилястим чубом напевне стало зрозумiло, якi важливi цi люди.

 – І тому найшанобливiше ставлення до них! Ось.

На цьому двiрник подумки завважив, що, мабуть, виконав свiй обов’язок перед лiтераторами на рiк уперед за те, що вони йому допомогли отримати премiю, й кинув мiтлу прямiсiнько пiд ноги Олексiю. Проте тому вже на ту прикрiсть було байдуже.

Усе поступово складалося в його мозку в один великий пейзаж свiту з пазлiв повсякденностi. Однак Олексiй цього не знав, бо, як i бiльшiсть людей, не вмiв розмовляти з мозком, тiльки iнтуiтивно вiдчув якесь полегшення, немов скинув зайвий баласт iз душi – той баласт був його неявним нерозумiнням. Чому дiдусь спiвае рiдних, украiнських пiсень, тiльки коли вип’е i неймовiрно щасливий? Чому мама потай вiд усiх i навiть батька пише у своему зошитi украiнськi вiршi? Чому ось цей чоловiк, такий, що Олексiй лише у фiльмах про стахановцiв i подолання нових п’ятирiчок бачив такi неприроднi широкi усмiшки, у вишиванцi? Чому? Чому вiн сам розмовляе здебiльшого росiйською, а украiнською тiльки в маминому селi та з недалекими громадянами з провiнцii, якi завжди говорять украiнською та яких через це заведено вважати простаками й неосвiченими людьми? Чому?

Чому, або навiщо? Але то питання наступного десятирiччя.

Чому, або адже? Адже що? Адже так треба? Так заведено? Бо так е, i не став дурнуватих запитань? А цi запитання справдi дурнуватi, чи просто незручнi?

Однак, шановнi, будьмо вiдвертими: слово «незручний» з’явиться щодо справдi таких запитань дуже не тодi.

Себто – не скоро. А тодi оце нiме запитання (до самого себе) п’ятнадцятирiчного юнака було несподiваним i смiшним. Воно його спантеличило. Тяжко було нести отой пейзаж усесвiту, котрий склався з пазлiв персонально для нього перед будинком Ролiту.