Світлина Хресної Матері

Тож…

Капiтан довго розповiдав про свiй життевий шлях, а вона – швидко занотовувала щось до свого записника, хоча й диктофон вже давно було ввiмкнено i той все писав…

Журналiстку звали Фаiна Вiкторiвна. Дивне iм’я iй дала мама, котра дуже полюбляла Раневську i бажала дочцi легкого, богемного життя, завжди з усмiшкою на вустах. Щоправда мати забула, що акторка була саркастичною i такою вщент життестверджуючою через непросту свою долю. Раневська сама про себе казала: «Все свое життя я проплавала в унiтазi стилем батерфляй».

«Дивно, як вiн говорить. Пафосно, але щиро, – подумала Фаiна Вiкторiвна. – Можна буде потiм просто з диктофона записати iнтерв’ю i нiчого не правити. І стiльки iнформацii… Як вiн нею жонглюе легко. Хоча, мабуть, не зовсiм легко було проживати таке життя…».

Тим часом трохи скутий i чарiвний в своiй здичавiлостi, вiчно перебуваючий на човнах, поза людською цивiлiзацiею i спiлкуванням капiтан все уважнiше придивлявся до журналiстки i розкривався iй. В його чiпких, примружених очах почала з’являтися непритаманна йому нiжнiсть, а розкiшна борода приховувала вiд журналiстки ледь помiтну посмiшку, що почала пробиватися, мов пролiсок, на засмаглому обличчi.

– А що ви робите ввечерi? – несподiвано для себе запитав Михайло Сергiйович.

Журналiстка стрепенулась, немов налякана шерехом пташка в полi, однак швидко взяла себе в руки. Фаiна Вiкторiвна, котра умiла уважно слухати, вже майже точно була впевнена, що капiтан самотнiй, однак, також чудово усвiдомлювала природу його роботи.

– Ввечерi я сподiваюсь мати довготривалу телефонну розмову зi своiм чоловiком.

Капiтан на цю ремарку нiчого не вiдказав, лише пильно подивився iй у вiчi i про себе подумав: «Яку ще телефонну розмову? У нас база закрита. Єдиний зв’язок тут – це вiйськовий. Ну може вона ще не знае…».

Вже пiзнiше, в номерi свого готелю, коли прослуховувала записану на диктофон розмову, Фаiна розмiрковувала: «Чому я так йому вiдповiла? Адже вiн сподобався менi…».

В номерi готелю, що був розташований на територii вiйськовоi частини, було якось зимно, незатишно, хоча надворi несмiливо починалась рання весна. Журналiстка подивилася на стiни в якихось веселих шпалерах з дрiбними квiточками i подумала, що вдома в неi так само незатишно, а значить… значить немае сенсу, себто рiзницi, але й сенсу також, в тому, де саме вона засинае i прокидаеться: тут чи там, в квартирцi на Куренiвцi. Зiтхнула.