Світлина Хресної Матері

Одним бiльше, одним менше… І завжди менше, краще ж менше? Чого тащити цих доходяг аж до непролазних хащiв Сибiру, аж на Колиму? Всiх цих евреiв, лемкiв, просвiтян, народникiв в смiшних недолугих вишиванках i просто… людисьок. Одиничок. А земля всiх прийме. Як ноликiв.

Іванича при всiй цiй вакханалii тодi у Львовi не було. В СМЕРШi операцiя тривала за операцiею в пекельнi часи вiйни.

– Залишилась дочка, Таня, – потягуючи збiр холоднокровно мовив Іванич, пiсля розповiдi про те, як став вдiвцем.

– Ух, – видихнув Михайло. – Менi шкода, Іваничу. Не знав… А за що?

– Бо була лемкинею. І батько ii з львiвськоi Просвiти…

– І за це..?

– Слухай. Тривала вiйна. Спецслужби не встигали зi своею перлюстрацiею[16 - Перлюстрацiя – таемний перегляд певними органами особистоi iнформацii, що пересилаеться, чи кореспонденцii.], з усим тим лайном… А там листи на лемкiвськiй. Хiба розбереш, що там в них написано? Львiв тодi тiльки звiльнили вiд фашистських окупантiв.

Рiки кровi просвiтникiв та iнших iнакомислячих, iноземцiв, неугодних текли тодi по його брукiвцi…

– І як ти пiсля цього… кхм… служив? – Михайло Сергiйович зковтнув.

– Отож. Потiм я, звiсно, i накосячив на однiй iз операцiй. Бо був напiдпитку. Мав лiквiдувати, а не зумiв. Почув вiд об’екта гуцульську говiрку… Почав ставити собi непотрiбнi запитання щодо доцiльностi… А чи не помилились, як з моею жiнкою там, зверху? Чи, бува, нiчого не переплутали? Запитання, котрi були зайвi, взагалi не в моiй компетенцii, адже iснував чiткий наказ i iнструкцiя… Отак мене i розжалували.

А невдовзi вiдправили начальником одного з виправно-трудових лагерiв на Колиму. Проколовся по повнiй.

– Шкодуеш? – Михайло долив в маленьку китайську пiалку, розписану анютиними о?чками, трохи настоянки Іваничу.

– Нi. Я б не змiг вже бiльше так багато вбивати. Кхм, себто бути ефективним у своiй спецiальностi, – поправив себе тодi Іванич. – Пiсля смертi моеi душi, моеi лемкинi.

Знаеш… а допоки вона була живою, зi мною… ми ж так сварилися!.. А потiм мене просто не стало на багато рокiв. То добре, що мене звiльнили i вiдправили на Колиму. Я там нiби сам з урками вiдбував, а не вони в мене. Я так корив себе…

– За що?

– Що не вберiг. Що мене не було поруч. А пiзнiше – що дочку, Таню, не забрав з собою, а вiддав на виховання дiду з бабою. Людина завжди знайде, за що себе корити. Розумна людина.