Світлина Хресної Матері

Бо Наталя Петрiвна була лабiльною i трансформацiйною завжди i повсякчас i не задавала собi дурних запитань, на котрi не могла, або не хотiла знати вiдповiдi… Так тривало дуже довго. Майже цiлу вiчнiсть. Ця гра в пiддавання i прийняття, що завжди закiнчувалася неприйняттям. Цiлковитим i повним нерозумiнням. Непорозумiння в квадратi, в кубi – ось на що перетворився з часом ii шлюб. Але вона стоiчно цього не помiчала. Не задавала собi дурних запитань.

Тож, Наталя Петрiвна просто дивилась на того мiсяця i творила свiй черговий шедевр.

Свiй вiрш. Який, звiсна рiч, треба стишити, стриножити… не зробити анi популярним, анi вагомим. Бо всi лаври мають бути у нього, ii чоловiка, вiдомого державного дiяча, публiчноi особистостi i на сам кiнець – вiдомого дитячого письменника, Сергiя Володимировича Михалкова.

При дороге ивы, ивушки стояли.

То сплетали косы, то их расплетали.

Кланялися ветрам вслед лозою тонкой.

Предлагали отдых путнику с котомкой.

С двух сторон дорогу обступили ивы —

Как родные сестры все они красивы.

На сестер одна лишь только не похожа,

Словно на колени встав перед прохожим.

Молодая ива скрючена, горбата,

Разметала ветви в стороны куда-то

– Молодая ива, что ж это с тобою?

Почему не смотришь в небо голубое?

Кто повинен, ива, в том, что ты горбата? —

И сказала ива: «Малые ребята,

Малые ребята в праздник с песней звонкой,

До земли пригнули стан мой, ствол мой тонкий.

Если бы помог мне кто-нибудь в ту пору

И под ствол поставил добрую опору —

Не была б калекой и росла на славу,

И глядела б в небо, а не вниз в канаву»[20 - Романс «При дорозi», котрий увiйшов до художнього фiльму «Дворянське гнiздо» А.

Кончаловського.].

Дописавши, вона втомлено i трохи зневажливо, майже iронiчно, поклала на стiл олiвець i, навiть не поглянувши на написане, пiшла до сiмейного вогнища. Роботи, як завжди, в неi вистачало.

Нещодавно Наталя Петрiвна повернулась з Академмiстечка. Там вона спiвала пiсень Едiт Пiаф i захоплено декламувала ii вiршi.

Жила. Існувала. А втiм, все як завжди… А потiм всi грошi, зiбранi за концерт, передала в Фонд Миру. Їi чоловiк, Сергiй Володимирович, як завжди був не дуже радий поверненню дружини. Хорохорився, усмiхався награно, але нудився, зiтхав i ледь стримував свое роздратування. «Нова коханка, – подумки констатувала Наталя Петрiвна. – Все як завжди…». І за сим iй стало навiть шкода. Шкода його, такого нещасного, невдоволеного. Але не себе.