Світлина Хресної Матері

Але не знаходив того очiкуваного захоплення собою в здивованих поглядах.

Нарештi в замковiй шпаринi дверей Танiноi комуналки почулося таке звичне i приемне iй шарудiння, а затим – тупотiння малих синових нiг i окрики: «Тато прийшов! Тато!». Жiнка враз розправила плечi й вiдчула полегкiсть, видихнула. Потiм подивилась прямо у вiчi чоловiку в кумедному болонiйовому плащi. Раптом подумалось: «Незнайомець. Просто пересiчний незнайомець. Жодного кроку назад. Вiдступиш – i все, заберуть Сашка…».

– Я жила з чоловiком, коли ми з тобою… здибались, – тихо, але впевнено сказала Таня.

– Не вiрю. Не пудри менi мiзки, дiвчинко моя.

– По-перше, твоею я не була нiколи. Навiть в тi хвилини, коли ми злигались, – сталевим вiдстороненим голосом гнула свою лiнiю молода жiнка. – По-друге, ти згадай… Пам’ятаеш, я поспiшала додому з готелю? Сам подумай, якби я була одинокою секретаркою з общаги, то явно б нiкуди не поспiшала вiд такого красеня, як ти, еге ж?

Апелювання до самовпевненостi Несмiяна – то був самий правильний ii хiд.

Той поправив комiр свого плаща i хмикнув:

– Логiка в цьому е. Але ж… Я взнав усе. Тебе заслали сюди через мене, i це моя дитина ось там, за дверима, наразi називае незаслужено когось батьком…

– Давай далi думати логiчно. Ти все ж таки математик, який-нiякий. Принаймнi був ним колись, – хмикнула Таня. За дверима почулося шарудiння i Таня злякалася, що не встигне закiнчити цiеi розмови до того, як Кiм увiйде до кухнi. Вона на хвилину вiдвернулася вiд Несмiяна i схвильовано до кровi закусила губу, а потiм повернулася назад до нього з гидкою, кривою посмiшкою одним кутником вуст.

 – Як ти гадаеш, зi мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?

– То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка – отой, кого вiн ним i називае так наразi в коридорi?

– Ну так. Не фактичний, а рiдний. Це в нас, людей, а не псевдоматематикiв так називаеться. І, до речi, iхнi очi абсолютно iдентичнi.

– Подiбнi…

– Так, подiбнi, – погодилась Таня, а про себе подумала: «Тiльки б Кiм не пiшов на кухню першим дiлом, а в кiмнату.

Тiльки б не пiшов сюди i не виявилось, що вiн блондин з голубими очима. Тiльки не зараз, коханий, прошу… Тiльки не заходь…».

– Тодi я не розумiю… Ти ж взяла грошi. Вiдкупнi, коли сюди iхала…

– Менi потрiбнi були грошi. Кiма переводили на будiвництво Академмiстечка, i я знала, що поiду з ним, – знизала плечима нiби знiчев’я Таня.