Товариство осиротілих атеїстів

Бо наша мова жива i вона розвиваеться разом з нами, i ось iще що…» Але Дмитро вже пiшов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетiлись на друзки.

До мовних проблем йому було байдуже, поки згори не вийшла настанова «перековувати» молодь рiдною мовою. І вiн послухався. Трохи пiзнiше, разом iз Берiею, той наказ канув у лету. А потiм, за Хрущова, знов повернувся. І справдi, Дмитро, котрий виписував «Лiтературну Украiну», прочитав той дивакуватий вираз i ще багато iнших. Однак, загалом, навчився гнучкостi: «Тре’ украiнською? Та будь ласка! Перейти на росiйську? Єсть!»

Дмитро Степанович сам собi нагадував тюленя (вiн мрiяв побачити iхнiй виступ у цирку, будiвництво якого активно велося через дорогу вiд його нового помешкання).

Йому здавалося, що вiн так само плескае «ластами», коли виструнчуеться за армiйською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всi нововведення, всi сигнали, котрi йому подають. І вiн був щиро вдоволений тим, що його життя пiсля вiйни вже хоч якось сформувалося i налагодилось.

Поки вiн працював партiнструктором, але плани у нього були грандiознi. Вступивши в компартiю, недаремно ж iшов по цiй лiнii досить успiшно. Все було ним вивiрене i виважене. Щоб, як тiльки добудують киiвський телерадiоцентр, одним iз перших вiдчинити отi дверi «з ноги» як наглядач-партпрацiвник. Вiн був недурним i розумiв силу того нового, що його називали «телебаченням».

Першi будiвлi радiокомiтету та радiотеатру не збереглися – iх разом iз багатьма iншими спорудами на Хрещатику та в його околицях пiдiрвали радянськi вiйська 1941 року ще пiд час вiдступу.

І хоча у роки вiйни украiнське радiо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потiм – до Сталiнграда, згодом до Саратова, звiдки велися регулярнi передачi украiнською мовою. Будiвництво ж киiвського телерадiоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року i планувалося його закiнчити саме до випуску першого i единого набору тележурналiстики.

Тож, якщо пiдсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професiйному планi, i в особистому.

***

Вiн якраз устиг подумати, як усе вдало складаеться з Тонею. Ось у нього десь росте син, i навiть алiментiв платити не треба, i тепер вiн мае Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхiднi дверi комуналки задзвонив «його» дзвоник.

«Дивно, якось зарано», – Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима i пiдвiвся вiдчиняти.