Товариство осиротілих атеїстів

Невдовзi на порозi його кiмнати постала Тоня з рiшучим поглядом пломенистих, дарма що заплаканих очей. За нею вiн побачив незадоволену мармизу сусiдки – це iй довелось впускати гостю. Тоня стискала в кулачку бiлу хустинку, до речi, також подаровану Дмитром Степановичем, що поволi, неквапливо, мов вуж, сповзала, чiпляючись за тканину сукнi, з ii плечей. Нарештi вона пiдвела очi на нього:

– Ти хотiв познайомитися з сином? Гадаю, вже час. Я переiду до тебе, хочеш?

Майора знагла застали.

Вiн тiльки розвiв руками:

– Мiсця вдосталь…

Цiею фразою було вирiшене квартирне питання Тонi та ii сина. Батьком Антон ще його довго не називав. Рокiв зо два. А до знайомства батька з сином спонукав помах крил метелика, котрого звали Аля.

Роздiл другий

Аля

З поверненням Алi всерединi Льонi неначе вiдбувся вибух, перебудова клiтин, Реформацiя, контрреволюцiя… І все це – одночасно i щонайменше.

Вiн перестав пити. Гормони зашкалювали.

Льонi навiть iнодi здавалось, що коли вiн дивився на вогняно-руду молоду жiнку в своiй, ну тобто в спiльнiй комунальнiй кiмнатi, то в нього починае вiдростати втрачена на вiйнi кiнцiвка.

«Інодi люди роблять дивнi речi. Скорiш за все, це не тому, що вони дурнi. Просто вони не такi, як iншi. Або обставини iншi, не тi, якi прийнято вважати нормальними, аби вчиняти адекватно. Адекватно – з точки зору iнших…

Льоня розмiрковував довго. Часом надто довго. На примусi повiльно збiгала кавова пiнка.

Вiн нiяковiв, як хлоп’як, при одному поглядi на Алю. Вона стала ще бiльше схожа на матiр – у неi з’явилось сиве волосся, а вiд того сонячна осяйнiсть ii якось ужiночнилась, пом’якшала.

***

Вона повернулася влiтку п’ятдесятого. Просто подзвонила в дверi своеi колишньоi квартири. Пiзнiше Аля казала, що не збиралась навiть заходити до рiдного будинку. Навiщо? Адже всi, окрiм неi, загинули в Бабиному Яру… Однак, виявляеться, не всi…

Коли пролунав той доленосний дзвоник, i Льоня побачив, як Зiна Якiвна обливаеться на порозi сльозами i пригортае свою донечку до грудей, його враз почало мучити сумлiння, бо вiн захотiв бути з Алею: «Нi-нi… Так не можна.

Я житиму з Тонею. То мiй обов’язок. Мiй… моя… честь? Це ж неможливо, коли ось так… – Вiн почав квапливо терти вилицi. – І потiм, може, вона вже кохае когось. Не те що я. Але… Я ж також…»

Ох як же помилявся одноногий моряк.