Товариство осиротілих атеїстів

І кому розповiси – не повiрять. Бо часи вже iншi. Іншi реалii, котрi не потребують такого геройства, i тому люди не можуть зрозумiти, як було тодi нам i на що ми були здатнi. Кожен поодинцi. Тодi, в той час жорстокий, кожен проявив себе. Нi, не тiльки кращим, нiж вiн е.

Була така родина в Бортничах – куркулi, як i пан Ярослав. Себто корову мали, поки нiмцi ii не пристрелили i не засмажили ii прямо на iхньому подвiр’i на вогнищi.

Так от, вони, коли почули, що Ярослав переховуе у себе еврейку, почали погрожувати, що донесуть.

Вiн мусив iм вiддати пару свиней з тих, котрi в нього пiсля вiдвiдин нiмцiв лишилися. Але iм було мало. Вони зажадали свиноматку. І… то окрема iсторiя. Бiда була з тiею родиною. І я й досi не знаю, чи це провина пана Ярослава…

Іронiя долi, розумiеш? Я, еврейка, усi чотири роки харчувалася майже виключно свининою. Солоною, в’яленою, зiпсованою, вареною, кiстками в бульйонi. Ну а пiзнiше i бур’яном рiзним, корою…

Аля розсмiялася. Льоня помiтив, що, незважаючи нi на що, вона була абсолютно позбавлена злоби i тiеi прикростi в очах та кутниках вуст, котрi вiн спостерiгав у жiнок пiсля окупацii.

Вiн тодi ще не встиг помiтити тiеi злоби, що з’являлась нiзвiдки i тiнню лягала на ii очi в самi несподiванi моменти.

Єдине, що його тодi збентежило – ii певна iнертнiсть. Льоня не знав, як iнакше назвати цей стан. Вона була немов лялька. Не плакала, не переживала i задавала дурнуватi питання, немов iй дев’ять, а не двадцять дев’ять – скiльки iй насправдi було.

Врештi вiн не витримав i запитав: «Ти спала з ним?» І тодi вже прийшла черга Алi обурюватися. Вона люто зиркнула на Льоню i, назвавши його йолопом, продовжила:

– Нi. Вiн називав мене донею… Гидотним ти став, Леонiде Івановичу. Геть не таким, як був у дитинствi. Думки твоi, вчинки… Твое одруження…

Аля не доказала – прокинулась Зiна Якiвна i вiдразу пiдвелася. Аля i Льоня мовчки спостерiгали за нею. Стара жiнка стала колiньми на софу i дотяглася до Алiноi свiтлини, що висiла поруч з iншими, розстрiляними членами родини Зiни Якiвни, на стiнi з чорними, вицвiлими на сонцi стрiчками.

Якийсь час вона дивилася на фотокартку, а потiм мовчки, тремтячими руками зiрвала з неi чорну стрiчку i закинула подалi вiд себе, притискаючи свiтлину до грудей.

***

Пiсля короткого переказу того, що вiдбувалося з дочкою пiд час нiмецькоi окупацii, Зiна Якiвна задала дуже резонне питання:

– Доцю моя, нiмцi вже давно пiшли.