Товариство осиротілих атеїстів

Магадан, Сибiр – де саме Байкало-Амурську магiстраль будують. Тож люди потрiбнi. І всi це знають. Знають i мовчать, тобто – пiдтримують. Негласно, так би мовити. Мовчазна згода.

А ось кого справдi треба остерiгатись – то не цих рабiв, закутих страхом у найлютiшi кайдани. А тих, iнших. Що вже по сибiрах помирають i iм нема чого втрачати. І так трапляеться, що iнодi вони з таборiв тих своiх видряпуються i повертаються сюди, на волю. У них свое братерство. Іншi поняття. Бiльш глибокi. «Такi – iдейнi», – як сказав йому Богдан – колега, товариш по юрфаку, а пiзнiше – по рiчних курсах розвiдуправлiння.

***

Капiтан Богдан за традицiею у п’ятницю вночi розповiв майору iсторiю. Про одного поета. Ідейного. Взагалi, Богдан був мастак розказати щось таке заковиристе. Його iсторiя про двiчi Героя Радянського Союзу – того, розжалуваного, котрий умудрився з Берлiна вивезти контрабандою нiмкеню, – ще й досi не йшла Геннадiю з голови.

Товариш був спiвробiтником 7-i служби (зовнiшнiй нагляд), i Гена його за старою звичкою ще з чекiстськоi школи називав «рогатиком» – себто молодшим.

Це призвiсько так i приклеiлось до красивого, статного Богдана-балагура, i вiн не ображався. Так само Геннадiй Петрович знав, що iнодi всуе, де-не-де, та й скажуть про нього – «iдiот». І вiн також не ображався, бо читав класний твiр молодшого i вже знав про Достоевського i його «Ідiота».

Та й у iхньому оточеннi у всiх були прiзвиська – у спiвробiтникiв, в’язнiв, пiдозрюваних, другого ешелону, себто iнформаторiв, агентiв, резидентiв.

Звичка обдаровувати дивними назвами стосувалась не лише живих об’ектiв, а й справ, географiчних назв мiсцевостi, приладiв, речовин, що змiнювали свiдомiсть… Абсолютно всього.

Зустрiчались завжди в одному i тому самому мiсцi пiсля роботи. Оскiльки ж робочий день iхнiй був дивно нормований – з десятоi до п’ятнадцятоi, а потiм перерва на обiд, i з сьомоi вечора – до… (то вже як вийде, лише мiсце зустрiчi було незмiнним). Але не час.

Ховаючись, йшли туди поодинцi, короткими перебiжками, увесь час зупиняючись i монiторячи Володимирську вулицю з боку службового будинку.

І якщо нiякоi фiгури пiдозрiлоi не бачили – пiрнали всередину ресторану.

Тож ось опис.

«Мiсце зустрiчi змiнити не можна» (по-киiвськи)

Лискучий «Коктейль-хол», котрому невдовзi судилося стати кафе «Чайкою». (Ох-ох… Стережiться, хлопцi-чекiсти, стережiться… Якось усе непевно навколо вас. Усе кудись швидко зникае в туманi минулого.