Товариство осиротілих атеїстів

А насправдi то була моя iнiцiатива – перевiрити цього американського туриста. І нiякого замовника, окрiм моеi совiстi, не було.

В сутiнках пiдземелля, коли очi майора звикли до темряви, вiн розгледiв, як начальник раз за разом потирае долонi, нiби йому холодно. Тепер вiн цей дивний жест зрозумiв – той дуже схвильований.

– І знаеш що? – продовжив генерал-майор. – От недаремно все ж ми його розробляли. Буквально на днях вiн вперше запропонував своi послуги ЦРУ. Нашiй контррозвiдцi це вiдразу ж стало вiдомо.

– То нам свiтить по медалi? – зрадiло перебив Геннадiй Петрович, котрий завше вирiзнявся кар’еризмом ще з самого початку роботи в МДБ i певною недоумкуватiстю в справах, що не стосувались безпосередньо його професiйного зайняття.

– Ну не зовсiм… Тут така справа… Вiн також обмовився в приватнiй бесiдi за вiскi з новим директором американськоi центральноi розвiдки – Волтером Бедделом, що то ти його намовив подолати свою прихильнiсть до комунiстичноi iдеологii.

Ну i Микитка взнав про це. Вiн же нещодавно зайняв посаду першого секретаря ВКП(Б) в Москвi i вислужуеться, уважно продивляеться всi записки МДБ, навiть союзнi. Знайшов цю iнформацiю вiдразу. Просто так склалися карти, майоре. Нiчого не вдiеш…

Геннадiю Петровичу здалося, вiн чуе гуркiт свого серця у вухах, немов стоiть коло самiсiньких церковних дзвонiв, в якi оскаженiло б’е послушник. Згадав церкву з рiдного села Павелки, i як добре спiвала його любка, котра потiм одружилась з його рiдним братом, мати майориного таемного сина – Миколи, в церковному хорi.

Вiдволiкся, нiби вiдiйшов думками кудись… Тим часом начальник продовжив:

– Я навiть не встиг пiдготуватись i щось придумати. Хрущов лютуе неймовiрно. Джон той же був його другом. Навiть пiшов поголос, нiби його навертали до комунiзму спецiально, аби вiн на нас працював. А тут пiдвернувся, значить, ти зi своiми словами, що той в Америцi не може бути справжнiм комунiстом.

От скажи, ти йому справдi щось таке говорив на пляжi? – Начальник зиркнув на майора так хижо, що той ледь пiд землю не провалився. – А втiм, тепер байдуже. Механiзм запущено. І тепер ми, так би мовити…

Максим Ігорович затнувся i аж руки заломив, потираючи оскаженiло долонi. Геннадiй Петрович зрозумiв: то вже ознака вiдчаю, навiть не схвилювання.