Товариство осиротілих атеїстів

Ми ведемо, Гено, всiх тих, кого треба. А iншi вже давно завербованi або усунутi. Але я радий, що ти розумiеш усю серйознiсть i значення нашоi роботи.

– І нашоi ситуацii, – додав майор.

– Нi, – вагомо наголосив Максим Ігорович. – Усе ж таки – роботи.

Чекiсти розмовляли в одному з бездонних пiдвалiв-карцерiв сiрого монолiту по Володимирськiй вулицi тридцять три, котрий жахав багатьох киян. Шлейф отого «роботироботироботи»… тягнувся ще кiлька секунд. Геннадiй Петрович нiчого не вiдказав i не перебив вiдлуння останнiх слiв начальника.

***

По дорозi додому майор картав себе за останнi кiлька хвилин розмови з шефом, постiйно прокручував сказане в головi.

«А як же моi церковники?» – вiн зволiкав, хоча й розумiв, що це нiчого не дасть. Однак ниття на затятого чекiста, його шефа, точно б не подiяли. Хоча його запитання все ж таки мало сенс: адже мiнiстерство вкрай рацiональне. То навiщо переучувати пiдлеглого? Застругувати цей олiвець по-новому, коли можна писати i так, огризком?

– Нiкуди не подiнуться твоi церковники.

Ти саме й будеш ними займатися. Унiатами. Не переживай.

– Ви ж казали – бандоунiвцями?

– Бандоунiвiцi й унiати – це одне цiле. І цiй гiдрi давно пора вiдтяти всi голови. Я б i сам поiхав. Однак галичанську говiрку навряд чи зможу достеменно вiдтворити. А об’екти цi хитрi… Їх не проведеш. Ти ж iз Житомирщини?

– Так, – коротко кивнув майор, немов приречений на розстрiл.

– Досвiдчений вiйськовий, з вищою освiтою i потрiбними навичками. Звiсно, тебе проiнструктують.

І вiдправлять на курси покращення вимови.

– А вас куди направляють?

– Випросив собi викладацьку посаду у школi контррозвiдки. З трудом… – Максим Ігорович зiтхнув, але йому не вдалось зiграти сум анi iнтонацiею, анi мiмiкою. – Так що я буду позбавлений сатисфакцii вiд знищення недобиткiв ворогiв Радянського Союзу. Тiльки порозповiдати про це на лекцiях зможу. А ось ти, майоре…

***

Його дружини дома не було. Бо Наталя з синами вiдпочивала в санаторii, що з часу його просування по службi стало незмiнною традицiею.

Щоправда, Геннадiй Петрович з нею нiколи не iздив. Бо, по-перше, ця вiдсутнiсть давала змогу вiддатись пасивним запоям. Адже дружина – дочка вiдомого лiкаря з киiвського вiйськового госпiталю, намагалася прищеплювати йому здоровий спосiб життя: три цигарки за добу i третина пляшки мiцного. Не бiльше. Геннадiй Петрович пiдсвiдомо корився iй. Бо вiдчував: вона – його внутрiшнiй ментор i контролер.