Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Однак вiдтодi дерева стали нижчими…

* * *

Хлопцi обiйнялися.

– Та тримай, тримай, ось тобi «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усi знають. – Миха поглянув кудись убiк, а потiм нахилив голову, йому також болiло. – І про Алю знаю. Я, Льоню, про всiх усе знаю. – Вiн випростався, пересмикнув плечима i якось недобре усмiхнувся кутиком вуст. – Якщо тобi тре’ якась допомога…

– Ти служив? – запитав капiтан-лейтенант прямо, сам не знаючи навiщо, мабуть, щоб перервати його слова i пропозицiю про допомогу. Льонi здалось – вiн уже знав вiдповiдь.

Миха хвацько зсунув кашкета на очi:

– Слава богу, милував…

Леонiд зрозумiв: приятель жонглюе словами, немов наголошуе, i це означае, що вiн поза системою.

– Я, власне, саме тебе шукав. Про тебе ж нiяких чуток не було.

– Чи я живий?

– Ну, так… Послухай, – пiсля паузи проказав Льоня i простягнув руку до плеча товариша. – Менi байдуже, чи ти служив. Розумiеш? Ти – мiй друг, i я…

Миха, що сiв навпочiпки навпроти, пiдвiвся i зiбгав його в обiймах:

– Друзяко, я тобi потiм усе розповiм.

Я такий радий тебе бачити! Шкода, що твiй батько… Жаль Алю, ii батька… Усiх шкода, – Миха красномовно розвiв руками в рiзнi боки. – Але ми з тобою, старий, живi! Розумiеш? Ходiмо вип’емо.

Льоня трохи затримався з вiдповiддю:

– Та, власне, я збирався зайти до унiверситету…

– Облиш, – махнув долонею Миха i закурив, насупивши брови. – Нащо дивитись на тi головешки? Їх нiмцi спалили, коли вiдступали. Зрозумiй: тре’ тiльки в майбутне! Тiльки туди!

Роздiл третiй.

Миха-моряк

Пiсля двогодинноi розмови за теплим «жигулiвським» на схилах Днiпра Леонiд вже був цiлком обiзнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповiдав йому такi речi, якi капiтан-лейтенанту, може, й не хотiв би знати.

– Старий! Ой, ну тобто…

– Та називай мене просто iнвалiдом. Так буде точнiше…

– Та припини ти! Очухаешся, знайдемо тобi ще кращу за жидiвочку Алю…

– Облиш! Якщо хочеш називатися моiм товаришем, – гостро увiрвав його Леонiд.

Минула перша радiсть зустрiчi, почали вилазити усiлякi розбiжностi мiж ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бiдончика, куди його налила приязна продавчиня кiоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобi. Його вдосталь.

Нарештi Михайло вирiшив перервати мовчання:

– Вибач, старий. Не хотiв тебе образити. Вiйна, знаеш, мене якось змiнила. Став жорсткiшим. Не зважаю на соплi.