Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Леонiда розвезло вiд пива i також потягло на одкровення:

– Ми з тобою таки рiзнi… Я навiть не уявляв, наскiльки. Я, примiром, ось не можу знайти свое мiсце в цьому… – Вiн не знаходив потрiбних слiв i, хапаючи повiтря ротом, тiльки мовчки розвiв руками… – у цьому мiстi. У Киевi, розумiеш? Я залишив його iншим – квiтучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поiхав до Севастополя поступати в мореходку. А потiм оборона Киева, клятий «киiвський котел»… А я ж тодi ще в жодних боях не побував… Нас, зелених хлопцiв, одразу кинули на передову.

Я навiть не усвiдомлював, що я воюю в рiдному мiстi. Мiй бронекатер пiдiрвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Менi так соромно було в шпиталi… Бо вже вiд мене нiякоi користi батькiвщинi, i що на фронт – зась… Ти розумiеш? – Льоня махнув рукою. – Ет, нiчого ти не розумiеш… Бо на фронтi не був. А там – усе iнакше. Тобi дають наказ – i нiколи, нiколи навiть щось подумати. Ти – просто гвинтик в руках командування, частина величезноi машини. Але життя вiддати не жаль, ти навiть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгiдно…

Льоня скривився i задивився кудись удалечiнь, де тепер була спалена нiмцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжi квiтучоi киiвськоi Венецii. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так i не вiдрiзала на пошану модi, i батько в пiлотцi, хвацько змайстрованiй з газети, i з шахами пiд пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срiбного вiку, котрих мама i тато цитували наввипередки, немов змагаючись.

Смiх, музика Шопена, обожнювана мамою…

– Я про серйознi речi хочу розповiсти тобi… – насупився Миха, дiстаючи фляжку з горiлкою з кишенi своiх широких штанiв i надсьорбуючи. – Гадаеш, нам легко було? Ти знаеш, як визволяли Киiв?

– Ну, звiсно, знаю… – Леонiд похмурнiшав i також приклався. Хоча й вiдчував, що запивати пиво горiлкою – то вже занадто. – Я тодi вже в штабi служив. У нас багато про це говорили, – сухо додав.

– А знаеш, – гостро примружився товариш, – скiльки в тому Днiпрi, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаеш, що газети… Ех!.. – Миха затнувся. Але потiм-таки вичавив: – Брешуть вони всi! Знаеш, скiльки наших полягло?.. Я тодi з хлопцями ще обручки з мертвих знiмав. І знаеш, скiльки цих пальцiв було?.. Не порахувати. Парняги нашого вiку, може, й не мрiяли, як ось ти, померти в «священному бою», – скривив вiн глумливо рота.