Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

– Ну, – кивнув Миха, – а ти?

– Я ж кажу – декiлька днiв на фронтi. І все. Мое життя скiнчилось… – не дивлячись на товариша, буркнув моряк. – Пiсля шпиталю в штабi працював…

– Людське життя – це драма. Бо ми завжди помираемо, – продекламував Миха.

– Занадто по-фiлософськи як для блатного, – хмикнув Льоня.

– То мама казала. Перед смертю. Нiби втiшала… Або готувала мене до свого вiдходу.

Льоня нiяково зиркнув на Миху i хотiв було щось додати, але не встиг.

– На, тримай, i для тебе у мене залишилось двi хлiбини, – промовив до товариша Миха.

Льоня знiтився:

– Та не тре’… Я десь знайду…

– Ти-то знайдеш. Я не сумнiваюся. Але для початку тобi треба документи всi зiбрати i тицяти-ницяти по рiзних комiтетах, iнстанцiях. А ота жидiвка, ой, пробач, тьотя Зiна, голодна, либонь. Це не тобi. Це iй. – Миха тицьнув дебелим пальцем на хлiбину, що вже лежала перед капiтан-лейтенантом.

– А де ти стiльки хлiба дiстав?..

Схоже, Миха вже прийшов до тями i повернув собi колишню задеркуватiсть та запал.

– Ет… ну, ти й дурний, кореш! Хлiбокомбiнат iз босотою навiдали.

Потiм, не чекаючи подальших заперечень, Миха хвацько насунув кашкета собi на лоба i вiдчайдушно вигукнув, вiдбиваючи черевиками чечiтку пiд ритм «Яблучка»:

– Ех! Якби за п’ять рокiв до цього знав, як то воно буде – об’iдався б досхочу в «Червоному маку»[26 - Вiдоме кафе, що розташовувалось на вул. Карла Маркса.]. Та хто ж знав…

Потiм Миха гукнув Льонi на прощання: – Нас мало, але ми в тiльняшках! – пiдморгнув i розвернувся довкруги себе, здiймаючи пилюку довгими штаньми.

* * *

Однак дотемна Леонiду не судилося потрапити додому, до тьотi Зiни. Його пригоди в Киевi продовжились, коли капiтан-лейтенант пiднявся вiд берега Днiпра до зарослого Набережного шосе з iржавими трамвайними рейками i зрозумiв, що трамвая, що ходив вiд Ланцюгового мосту, бiльше не iснуе.

Хлопець стояв на тому самому мiсцi, де до вiйни iнодi з мамою вони чекали на трамвай, аби з прогулянки бiля води поiхати на Липки, i усвiдомлював свою безпораднiсть.

– Куди тобi, моряче?

Леонiд зрозумiв, що його впiзнали по кiтелю, яким вiн обережно прикривав хлiбини пiд пахвою.

– Та ось… Думав на трамвай сiсти…

Рудий водiй iз кирпатим носом у вицвiлому цивiльному одязi прищулився на сонцi i щиро заусмiхався:

– Ну-ну… Тодi ще треба почекати, як рак свисне.