Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Вогнище з казанком i чимось поживним у ньому i двое на передньому планi – мiй батько i вiн. Обидва усмiхаються, немов вiйна вже скiнчилася. Немов навкруги – спокiй i благодать. Мир.

Одноногий моряк

«Не свiдомiсть людей визначае iхне буття, а навпаки, iх суспiльне буття визначае iхню свiдомiсть».

    К. Маркс

Кожен письменник, працюючи над своiм твором, вiдчувае iнодi сумнiв: чи вiрний вiн життевiй правдi? Так бувае доти, поки ти вiдчуваеш свое право робити з героем все, що тобi до вподоби. Але настае раптом момент, коли ти починаеш залежати вiд його волi, його характеру.

Для мене цей момент дуже важливий. Я вiдчуваю, що герой став живим, а це i е та умова, без якоi не можна завоювати довiри читача.

    В. Некрасов «Шлях героя», стаття в «Лiтературнiй газетi» (26 квiтня 1955 р. № 50).

Роздiл перший. Киiв 1946 р.

Вiн повернувся додому без ноги. Знаете, скiльки тодi було таких – немiчних, хворих, злих на цей свiт – уже мирний, але й не такий, яким вони хотiли його бачити пiсля перемоги?

Коли вiн колупався в замковiй щилинi дверей квартири, що дiсталася йому вiд батька, в царському будинку на вулицi Карла Лiбкнехта[2 - Сучасна назва – Шовковична.

], ще не почало опадати листя з хрещатицьких каштанiв. Закiнчувалось знекровлене, виснажливо-дистрофiчне лiто 1946-го.

– А чого ви тут ото стоiте? Що вам треба? – заверещала доволi голосно сусiдка з квартири напроти. «Аби хтось почув i допомiг, якщо злодiй», – вiдразу скумекав. Потiм побачив у ii очах оте, що бачив не раз, поки його з iншими пораненими везли роздовбаними шляхами Украiни на санiтарнiй машинi пiд час евакуацii за призначенням, – як жiнки витирають очi фартухами, не чистими й охайними, а зужитими i латаними, дивлячись на них.

– Господи, Льоню? Це ти?!

– А що, тьотю Зiно, я так змiнився?

Стара еврейка вiдвела погляд i нiчого не вiдповiла. Щоб не лукавити. Потiм роззирнулась навсiбiч, нiби за ними хтось стежив:

– Ходiмо, Льончику, до мене. Я тобi все розкажу…

– Та заждiть-но, Зiно Якiвно, – юнак заусмiхався, як колись, ранiше хлоп’яком, коли бив шибки цiй жiнцi, граючи у футбола, потiм вибачався нiяково.

 – Дайте хоч води напитися в рiдному домi…

– Води, Льончику? – Вона подивилася на нього якось безпорадно, стиснула долонi, витираючи iх, чистi, об фартух, i закусила губу. На мить застигла, але швидко отямилась. – Та ходiмо зi мною – тут уже iншi замки, не длубайся в них.

Зiна Якiвна майже силомiць запхала його до своеi квартири.