Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Старшi хлопцi дражнилися: «Аля i Льоня – голубки на фургонi». Їi кiски, ii бiлi гольфи з помпончиками, немов хвостики пуделя, ii радiснi очi, що так задивлялись довкола – до сонця i хмаринок на небi, дитячий смiх товаришiв, що, здавалось, щойно покинули гратися в квача на подвiр’i…

– Щось менi зле, Зiно Якiвно, – ледь вичавив вiн iз себе. – Дайте хоч ви води напитися, якщо вже не в батькiвськiй оселi…

Стара жiнка поглянула на нього i пошкандибала на кухню. Льоня лише тепер завважив, що всi шпалери в кiмнатi якiсь бруднi i обдертi.

Дерев’яна рама вiкна тримаеться на одному шпiнгалетi i хитаеться, як стара гойдалка, зi скрипом – туди-сюди… Сонце шпарить у кiмнату, немов розстрiлюе впритул. Отi шпалери i фотографii померлих, i Льонине серце також…

Сусiдка тремтливими руками поставила навпроти склянку води на, схоже, дивом уцiлiлий дубовий стiл – з меблiв «сталiнського ампiру». Льоня пам’ятав, як Аля ними пишалась. У цiй квартирi ще був комод з цього гарнiтуру на товстих рiзьблених нiжках у виглядi лап лева (вона кумедно називала iх «звiв’ячими», бо не вимовляла звук «р»).

Лишився ось цей стiл зi слiдами гарячого пiдстаканника, що не раз ставився на нього…

Усе навкруги видавалося якимось нереальним пiд безжальним сонячним промiнням – застарiлим, каламутним, немов та вода, що бовталася в стаканi, принесеному слабкими руками тьотi Зiни.

* * *

Зiна Якiвна якийсь час мовчки дивилася на свiтлини, нiби пригадуючи щось важливе. Їi погляд переходив з одного обличчя на iнше.

Льонi здалося, що вона вiдiйшла пам’яттю кудись далеко. Вона мовчки стояла, напружено блукаючи очима по розстелених газетах на пiдлозi, немов шукала щось загублене. Як голку в сiнi…

Потiм вона стрепенулась, складаючи думки докупи, пiдняла сiчневий номер «Правди Украiни» i прочитала рядки пафосноi замiтки про четверту п’ятирiчку: «Грандiознi, захопливi завдання новоi п’ятирiчки. Як не тяжкi рани, заподiянi вiйною, партiя та уряд закликають народ – у найкоротшi строки вiдновити все зруйноване».

Поклала газету i заговорила:

– У той день киян на вулицях зовсiм не було. Нiби якась суцiльна змова, i всi, окрiм нас, розумiють, куди жидiв ведуть. А ми, наiвнi, думали, що то переселення. Правда, я вiдчувала, що трапиться щось невiдворотне, i що нiмцi спецiально поширюють чутки про тi шланги, аби виправдатись потiм. Себто зробили так, аби украiнськi полiцаi нi про що не здогадувались, зганяючи нас у Бабин Яр.