Життя в рожевому

Просто ось обрала i все. А тепер… Ох…

– Мовчи, дiвчина мое мрii, – прошепотiв Роман, – я все розумiю.

– Та нiчого ти… – однак парубок не дав договорити Люсi, поцiлувавши ii у вуста.

За пiв години по тому таки прийшла мама зi школи. Трохи втомлена i з клунком продуктiв.

– Я вдома!

Дiти, себто Люся i Роман, почали швидко вдягатися, але Наталя зачула якесь незвичне шарудiння й невдовзi дверi кiмнати розчинилися навстiж.

– Слухаете джаз? – незворушно запитала втомлена i, вже немолода, Наталя згадала, як вони з батьком Романа робили те саме, доки сини були деiнде.

– Так, джаз, мамо… – промимрив Роман, приходячи до тями й зиркаючи краем ока на Люсю, яка, як завжди, була червона й косила кудись убiк, застiбаючи останнi гудзики на своiй чи то блузцi, чи то пiджаку.

– Даремно, – стенула плечима Наталя й хмикнула. – Як то кажуть: «Сегодня ты танцуешь джаз, а завтра Родину продашь!»

– Дуже доречно, мамо, от прям дуже! – аж пiдскочив Роман, який, нарештi, опанував себе.

– Ну, чаю так чаю, – усмiхнулася Наталя, звичним рухом втомлено знiмаючи черевики в коридорi й вiшаючи зимове пальто на вiшак. – Я сьогоднi отримала зарплату й вiдразу побiгла до кондитерськоi на Карла Маркса[13 - Нинi – вулиця Архiтектора Городецького.]. Тому, власне, так пiзно вдома (за цими словами Наталя зиркнула на сина). Накупляла цукерок. Отже, е «Алеко», «Тузик» i «Шоколадний ведмедик». Ви будете цукерки, Люсю?

– Залюбки, – тихо проказала дiвчина й попрямувала за Наталею на кухню.

Побачивши кухню, дiвчина не стрималась i присвиснула:

– Ух ти! Ви професорка, чи хто?

– Став чайник, – усмiхнулася Наталя, не образилась. – Мiй чоловiк на цю квартиру накинув око, так би мовити, ще до вiйни. Ти розумiеш, Люсю?

– Ще б пак. Справдi розумiю, – вiдказала дiвчина, навiть не знiтившись, запалюючи газову конфорку й наливаючи воду в чайник. – Можете не пояснювати.

– Тож… Іронiя долi… Чоловiк, звiсно, не професор…

– Партiйний? – перебила дiвчина.

– Був у партii. Якщо ти про це. Але ми давно не бачилися…

Дiалог перервав Роман:

– Можна чаю?

– Який ти галасний… – з нiжнiстю подивилася Наталя на свого молодшого.

– Так, – пiдтвердила Люся, заварюючи чай.

– То не моя чашка, – зауважив Роман. – А ви вже, бачу порозумiлися?

– Усе заради тебе, синку, – втомлено i без iронii вiдказала Наталя. – Як успiхи на заводi?

– Їду у вiдрядження.