Життя в рожевому

Тiею точкою бiфуркацii, вiд якоi я вiдштовхувалася стiльки разiв, а потiм, мов той м’ячик йо-йо на гумцi, поверталася до нього – своеi вiдправноi точки, i все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втiм, життя менi все те пробачало стiльки разiв…

Імовiрно, тi окуляри були з якогось чарiвного плексигласу, що активно популяризували тодi, в «космiчних» шiстдесятих, як модний i надсучасний матерiал. Однак насправдi тi окуляри були iндульгенцiею моеi мами – перед розстрiлом едине, чого вона попросила в зоряних небес над собою, падаючи на сибiрський незайманий снiг, аби ii дитя було щасливим.

Завжди. Попри все.

І я завжди щаслива, мамочко. Це щось усерединi мене, i навiть коли я вкрай нещасна, то я вiдаю… знаю, що те все скороминуче, i знову стаю щасливою. Попри все. Щось е в менi таке… невмируще. Немов частинку мене зроблено з атома Фенiкса. Справжньоi казковоi птахи, що вiдроджуеться i переживае. Дивно… в украiнськiй мовi дiеслово «переживати» означае двi протилежнi, як на мою думку, дii: нервувати, перейматися й перемогти, здолати емоцiйно: «пережити ворогiв», жити довше за ворогiв.

Пережити… Так, нiби перший стан для украiнцiв завжди означатиме в перспективi й другий, доконаний стан перемоги.

Так ось, я все пережила, мамочка, i все ще переживу. Все те, що ще на мене чатуе. А доки я у своему тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому, i едине про що я шкодую, що тебе зi мною немае.

* * *

Батько, побачивши, як я пiднесено наспiвую весь час пiд ту мелодiю Едiт, дiстав десь ii платiвку, i я постiйно крутила La vie еn rose.

Хоча баба Дуня полюбляла «Бесаме мучо», яку написала Консуело Веласкес. Та платiвка в нас уже давно була.

Батько якось попросив: «Слухай тихiше», на що я зауважила, що чула ii по державному радiо. Батько хмикнув, мовляв, помилка зовнiшньоi розвiдки. «А як же «Бесаме мучо»? Вона ж також iноземна?» – не вгамовувалась я. «То мексиканська спiвачка», – пiднявши пальця догори уточнив батько. Я не стала перепитувати його, що вiн мав на увазi, але пiсля цього довго про це думала.

І справдi, звiдки взявся цей французький шансон на наших теренах? Та ще й всього на один день? Так, нiби радянськi спецслужби дiзналися про кончину Едiт швидше за самого Бога й дозволили собi таку iндульгенцiю – популяризувати серед радянських громадян буржуазну занепадницьку музику, бо ж все одно незабаром помре, то який вiд неi негативний зиск? Так, я не помилилася, саме зиск.