Життя в рожевому

Адже на менi буде вилискувати справжнiсiнька маленька корона з фольги, i моя сукня буде найкращою з усiх убрань акторiв! Пам’ятаю, як Дуня побивалася, з чого б ii пошити i, врештi-решт, порiзала на неi тюль фiранок i ще десь дiстала якiсь куцi залишки темно-синього, як нiч, оксамиту. Тодi цей дивний матерiал, що приемно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашоi сусiдки – дружини генерала i за сумiсництвом директорки сусiдньоi школи – Вiри Ігнатiвни. Директорка та була незлобливою i навiть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приемною, i нашiй зубожiлiй родинi симпатизувала.

Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать… Каз-нить… Лучше напишу „казнить”» – это короче»[16 - Слова юноi королеви з п’еси-казки радянського письменника С. Маршака. Твiр написано в 1942–1943 рр. для Московського художнього театру.]. Коли почула по радiо про Едiт Пiаф.

* * *

Якась дикторка повчально зазначила, що в популярноi спiвачки була едина дитина – дочка Марсель, яка в тридцять четвертому занедужала на «iспанку» i померла.

І тодi я почала уявляти себе нею… Цiею дiвчинкою. Думала про Едiт Пiаф, як про свою маму. Бо тебе я не пiзнала. А та, хоч i далека, майже до казковостi – спiвачка, була ближчою менi за тебе, мамочко. Уявляла, що б ми робили з нею в Парижi, або деiнде. Та де завгодно…

Тiтка Дуня не могла менi замiнити маму, а батько весь час був такий вiдчужений у моему ранньому дитинствi, що я чимдуж потерпала вiд браку простого людського тепла, що називаеться «любов’ю».

Дуня давила мене своiм пiклуванням й iнодi, дуже зрiдка – казками та небилицями, якимись iсторiями про себе й батька, коли вони ще були малими. Однак тодi в моему уявленнi iснував iнший концепт батькiвськоi любовi. І я почала уявляти себе все бiльше i бiльше дочкою Едiт.

Пiзнiше я довго думала, чи покохала б тебе, якби в мене була повноцiнна родина? Якби в дитинствi я отримала вдосталь уваги й тепла, турботи й любовi? Звiсно… менi нема на що нарiкати.

В мене була двоюрiдна бабуся – тiтка батька Дуня i, власне, сам тато. Однак… Гадаю, я б уже давно полишила цей ментальний зв’язок, розiрвала його i пiшла своею дорогою далi, якби в мене була мама.

Або Зворотний бiк мiсяця

«…ясно одне: в шiстдесятих роках космос побачить Людину. І немае сумнiву в тому, що то буде наша, радянська людина, яка здiйснюе план комунiстичного семирiччя».

Л. Вишеславський

Лiтературна газета № 1(1618)

01.01.