Життя в рожевому

1960

Коли ти дивишся на мене, в менi нiби вибухае воднева бомба. Й досi вибухае. Я так i не змогла перебороти тебе. Чи я старалася чимдуж? Важко сказати… Коли в сiмдесят другому ти, немов чорт iз табакерки, якимось чином опинився в Берлiнi незадовго пiсля того, як я потрапила сюди, я повiрила у фатум. Усе мае свое значення в цьому свiтi. І ми не владнi, не здатнi, та просто не спроможнi щось змiнити. Навiть коли нам здаеться, що ми керуемо своею долею. Щось вище за нас вирiшуе, кому з ким i на яких умовах, iнодi досить непаритетних, бути.

Тому сенс до спротиву втрачаеться. Вiн мiнiмальний. Хiба що для заспокоення своеi совiстi – мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди…

Однак я все пам’ятаю. Досi все пам’ятаю. Кожне твое слово, кожен погляд i порух твоеi душi назустрiч до мене. Менi здаеться, я навiть перебiльшую. Хм, звiсно що так. Гiпертрофую свое значення для тебе шляхом перебiльшення всього того сказаного i зробленого мiж нами.

Жiнки взагалi завжди все перебiльшують. А чоловiки применшують.

Так природою склалося, i в нашi не такi вже й патрiархальнi сiмдесятi, коли жiнки чого тiльки не робили. І асфальт закатували, i на шахтах ми гарували плiч-о-плiч iз «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах… Горiли, «фiтилили», мов тi свiчки. Радянськi одиницi – не люди. Без гендерних ознак. Усе вимiрювалося знайомствами й благонадiйнiстю.

Що ж…

Однак психологiчно ми були такi самi, як i решта чоловiкiв i жiнок до нас i пiсля нас, у цiй краiнi й iнших по всьому свiту.

Бо природу-матiнку не обманеш нiякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жiнок), а в наших чоловiкiв так само, як i в iнших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.

* * *

Рiк промайнув, немов один день, i вже стоiть лютий холод мiсяця лютого року шiстдесятого. Нове десятирiччя.

Дивно. Менi тодi заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних вiйною сорокових, потiм якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя – п’ятдесятих, i ось – на тобi – починалося нове десятирiччя.

І я майже фiзично вiдчула якiсь змiни. Щось суттево нове в нашому становищi – пiшачкiв своеi великоi, багатонацiональноi краiни.

Ну, по-перше, мешканцiв нашого п’ятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими нiмцями, нарештi, розселили. Це вiдбувалось якось поступово, потроху, майже непомiтно аж до сьогоднi, коли родина Габзовських отримала другу кiмнату в комуналцi.