Життя в рожевому

Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацiю вiдомому спецiалiсту з ракетобудування – своему сину, своему единому нащадку. І навiть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, примiром, на пiдводу, i гасничок в його кiмнатi не димить. «То чи холоднiше там, нiж у Днiпропетровську, батьку?» – ставив вiн сам собi риторичне запитання, подумки звертаючись до найрiднiшоi йому живоi iстоти, яку не бачив iз далекого сорокового, коли втiк iз дому i поступив до Нахiмовського морського училища, i вiдповiдi не отримував, бо серце пiдказувало зовсiм не ту райдужнiсть, що хотiв би.

І единий позитив, який Леонiд Іванович у цьому вбачав, – Наталя, найшвидше, назавжди зостанеться з ним. Бо ii чоловiк також iз далеких сибiрiв не виказував жодних ознак життя. А вiдтак не доведеться розлучатися з найрiднiшим (звiсно, пiсля батька, якщо той ще живий) для нього створiнням. Хоча вiн собi й пообiцяв, якщо Наталчин чоловiк повернеться зi свого тюремного заслання, вiн самоусунеться, як справжнiй джентльмен.

Не боротиметься, не намагатиметься – нi…

* * *

Пiсля того як в п’ятдесят першому його направили працювати на завод у Днiпропетровську, до Киева вiн навiдувався часто, але ненадовго. Мiж ним i одруженою жiнкою, що жила в його колишньому помешканнi з двома синами, утворився такий собi гостьовий шлюб. Вона не була розлученою зi своiм ексмайором МДБ, якого забрали акурат у траурнi днi по Сталiну, невiдомо з яких причин. Хоча тодi особливо i причин не треба було: вiдразу по смертi генералiсiмуса почалася хвиля чисток.

Людей саджали за просто так. Як казав пошепки його сусiд по гуртожитку вiд заводу з кiмнати праворуч – «за гарнi очi». Леонiд Іванович на ту ремарку, що завжди лунала з його вуст пiсля третьоi чарки натщесерце чистоi, сорокаградусноi «Столичноi», вiдмовчувався. Не хотiв вступати в дискусiю. У самого на серцi було безлiч усiлякого. Гiркого i заснiженого. Завiрюха…

А втiм, Леонiд Іванович тiшився, що живе не сам, i вбачав у цьому певну вигоду.

Хоча вже на той момент обiймав посаду начальника цеху реактивних двигунiв для зенiтних ракет, i квартиру пропонували, i не раз. Навiть ордер якось принесли й поклали йому на стiл. Однак жити сам конструктор не хотiв. По-перше, боявся, що знову почне вживати оковиту, i той вихлоп, немов iз реактивного двигуна, що неодмiнно станеться за цим, знищить його зсередини, i вiн вже буде не в змозi встати з колiн.