Життя в рожевому

А те, що дружина не його, то вiн уже мав одну законну. І чим це все скiнчилося? Розлученням.

То навiщо йому, питаеться, окрема холодна i похмура квартира у цьому чужому i байдужому iндустрiальному мiстi? Аби знов почати пити? Знову почати рефлексувати щодо невдалого особистого життя? Це вже – нi.

Мiсто гниле i порожне – це факт. На противагу вiд ракет, що виробляють на його заводi. Ох… Цi великi й хуткi, мов бiлки, металево-радiацiйнi махини. Немов летючi бiлки – летяги звичайнi[22 - Ідеться про полiтуху сибiрську (Pteromys volans), або летягу звичайну – вид гризунiв роду полiтуха (Pteromys) родини вивiркових(Sciuridae).

Поширена в пiвнiчнiй частинi Схiдноi Європи i майже по всьому Сибiру.]. Здаеться, в Сибiру такi водяться.

* * *

Тим часом Леонiд Іванович не дуже сильно помилявся, коли в мрiях думав про те, що батько живий-здоровий i живе собi десь, розкошуючи. Ну, можливо, не розкошуючи, але непогано. Десь там, далеко, за кряжами заснiженого «Кам’яного поясу»[23 - Так першi руськi поселенцi називали Урал.

] уральських гiр i безлiчi списiв стовбурiв тисячолiтнiх смерек.

«Шаман»

Я, друзья, скажу вам сразу:

Эта книжка – по заказу.

    «Дядя Стёпа и Егор», С. Михалков

Івану Краузовичу в тисяча дев’ятсот шiстдесятому мало б виповнитися сiмдесят п’ять, однак за дивним збiгом обставин вiн перестав лiчити свiй вiк. І, мабуть, якби рахував роки, почувався б значно гiрше. А так… Тiльки летяги звичайнi та й тi лише здогадувалися, скiльки ото насправдi йому – новому учню шамана.

А скiльки вчителю – вони взагалi боялися навiть думати.

Шаман був «бiлим» (себто добрим), беззубим, але вiчно усмiхненим телеутом[24 - Телеути (самоназва тадар, байат-пачат) – малий тюркський народ у Росii, традицiйне мiсце проживання – пiвдень Захiдного Сибiру (Кемеровська область). Мова i культура телеутiв тiсно пов’язанi з мовою i культурою алтайцiв, етнотериторiальною групою яких iх офiцiйно вважали до 1993 року.

]. Окрiм вiдсутностi зубiв, те саме можна було сказати про його волосся i половину пальцiв правоi руки. Також вiн не мав вiку та iменi. Перше втратив, як зрозумiв, що даремно кожного дня готуватися з усiею урочистiстю до того, що нiяк не приходить – до смертi. Друге вiн уникав називати Івану Краузовичу та тiй рештi людей, iз якими регулярно спiлкувався i яких можна було перелiчити на пальцях його лiвоi руки, що зосталися.