Життя в рожевому

серед постановок були шедеври вiтчизняноi та свiтовоi класики: «Весiлля Фiгаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Дон Карлос» Ф. Шиллера, «Борис Годунов» О. Пушкiна i, зокрема, «Суета» І. Карпенка-Карого.]? Хiба йому це стане в пригодi в життi? Незабаром вiйна…

Хоча нi. Звiсно, все було не так. Адже професор лiнгвiстики про вiйну, що нависала брилою, наближалася, вимагала зректися усього свого колишнього життя iз шопенами, театром й iншими надлишками… нiчого не знав. Нiхто не знав. Це не було так уже й передбачувано.

Поступово виринали спогади про шикарну квартиру на Карла Лiбкнехта з власним окремим кабiнетом, яка для колишнього науковця була нiби данiсть. Нiби все так i треба. І тi спогади видавалися такими нереальними, нiби й не спогади взагалi, а так… марення, мрii. Фантазii старого i хворого професора лiнгвiстики нiмецького походження, що працював у Киiвському унiверситетi й на самому початку вiйни загримiв до Сибiру за це походження.

Потiм прийшло якесь усвiдомлення.

Ось дерев’яна ложка, ось юшка з маленьких, але дуже жирних рибинок, а за вiкном – сибiрська завiрюха. Реальнiсть. Тут i тепер. Вiн довго роздивлявся своi руки. Чого «Дядя Стьопа» його прихистив i де знайшов – про це не питав. Ця iнформацiя була для нього така ж непотрiбна, як i знати, скiльки шаману рокiв. Але ось прiзвисько…

«Шановний Іван» довгий час тiльки мiг здогадуватися, чому його рятiвник – «Дядя Стьопа», доки вiн не знайшов у його важезнiй старiй скринi «Пограничник» за п’ятдесят четвертий рiк iз поемою Сергiя Михалкова «Дядя Стьопа – мiлiцiонер», i все стало зрозумiлим.

* * *

– Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумiеш… – Шановний Іван потер перенiсся. Вiн думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу iсторiю Радянського Союзу. – Ну це бiльше був такий термiн поширений, нiж насправдi зреклися.

– Не розумiю. У нас, у бiлих калмикiв[28 - У росiйських письмових джерелах телеути пiд iм’ям бiлих калмикiв увперше згадуються 1601 року.

Ця назва вiдрiзняла тюркомовних степовикiв вiд iх союзникiв – монголомовних ойратiв, яких росiйськi дослiдники визначали як чорних калмикiв.], так не заведено, – вiдрiзав Дядя Стьопа.

– У нас також, в украiнцiв, не заведено. Однак, якби мiй син офiцiйно не зрiкся б вiд мене, був би зi мною в Сибiру. Розумiеш? Ну, це, нiби як традицiя така – зрiкатися ворогiв народу. Інакше всю сiм’ю по етапу вiдправляють.

Шаман мовчав i тiльки шамкав беззубим ротом.