Звитяга, слава і любов

Звитяга, слава i любов

Ганна Рось

Марiчка Лобода – молода козачка, травниця. Вона знаходить пораненого польського драгуна i виходжуе його, незабаром мiж юнаком i дiвчиною виникае взаемнiсть. Про почуття дочки до шляхтича дiзнався батько Марiчки – козацький сотник Тихон Лобода. Яким буде останне слово батька i що чекае закоханих?

Ганна Рось

Звитяга, слава i любов

Славним синам роду козацького присвячуеться

Частина 1. Панночка моя

1. Зустрiч бiля криницi

Гликерiя, струнка, ще молода козачка поралася бiля печi.

Вранцi ii чоловiк, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, i ось вже запашна юшка доходила у печi. У вiкно заглядало привiтне травневе сонце, освiтлюючи куточок, де зберiгалося кухонне начиння: глинянi глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник i дротове сито для просiювання борошна. Поруч, злiва на стiнi, висiв мисник[1 - Мисник – полиця для посуду.] для святкового посуду. В хатi у Гликерii завжди було чисто, стiни вибiленi i розмальованi кольоровою глиною, утиканi квiтами i ароматними травами. У кутку над образами i на вiкнах висiли вишитi рушники. А у вiкна заглядали червонi маки i разом з ними фiолетовi та жовтi пiвники.

– Марiчка, принеси води, – позвала Гликерiя дочку, – поквапся, менi треба тiсто на галушки замiшувати, юшка майже готовий.

– Зараз, мамо! – вiдповiла Марiчка i, залишивши сапку в городi, пiшла мити ноги, щоб взути своi улюбленi червонi черевички.

– Ой, iще ноги мие, – сказала мати, – не можеш до криницi збiгати, не взуваючись?

– Мама, а раптом там козаки, а я боса, – знiяковiла Марiчка.

– Куди там, козаки, рано тобi ще про козакiв думати.

– А вам же теж було шiстнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.

– Згадала, то коли було! Твiй батько менi проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч i невисокий, – засмiялася Гликерiя, – але мiцний, що дуб. Давай, бiжи, бiжи, та не мели там з козаками, неси воду скорiше.

Марiчка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрiчку, вставила пiд неi коло лiвого вуха нiжну бiлу дiбровну вiтряницю i пiшла, взявши коромисло i вiдра. Вона не йшла по вулицi, здавалося, пливла, як лебiдка. Струнка, немов берiзка, в бiлiй вишитiй блузцi, червонiй тонкого сукна спiдницi. А на шиi – до десяти ниток рiзних бус, а ще хрестик на сувороi нитцi i образок Богородицi.