Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Господар замку сприймав чари Сходу серйознiше або безрадiснiше, нiж його дружина. Спiлкуватися вiн мiг тiльки про схiдну культуру та фiлософiю i, демонструючи своi експонати, явно тiшився не так цiною iхньою i навiть не рiдкiснiстю, як прихованим у них сенсом. Навiть коли принiс величезний рубiн, можливо, едину рiч, якiй й справдi цiни не було, вiн пишався iменем каменя, а не розмiром.

Надзвичайно великий камiнь палав, наче багаття крiзь кривавий дощ. Але лорд Маунтiгл, безтурботно тримаючи його на долонi, дивився в стелю, докладно розповiдаючи про те, яке мiсце займае гора Меру в мiфологii гностикiв.

Коли вiн уже викрив демiурга i провiв вичерпну паралель мiж гностиками i манiхеями, навiть терплячий Гардкасл мiркував, як би це змiнити тему. Нарештi вiн спитав, чи не можна подивитися камiнь, i, позаяк у кiмнатi вже сутенiло, попрямував до дверей, якi вели у дворик. Тiльки тодi вiн i вiдчув, що близько, майже поруч, весь час стояв Учитель.

Дворик був такий, як це зазвичай бувае в монастирях, але готичнi колони сполучалися знизу, так що арки були скорiше не дверима, а вiкнами.

Ймовiрно, стiни цi мурували давно. Проте було тут i новаторство – над ними, мiж колонами, висiли навiси в схiдному стилi, зробленi чи то з якогось намиста, чи з легкого очерету.

Вони зовсiм не пасували до сiрого каменя i не дуже добре пропускали свiтло, але все це було не найголовнiшою невiдповiднiстю, на якi, кожен по-своему, споглядали гостi.

Посерединi дворика стояв темно-зелений фонтан, в якому плавали водянi лiлii та золотi рибки.

Над ними височiла скульптура. Сидiла вона спиною, i в такiй позi, нiби у неi i голови немае, але навiть у сутiнках, за одними лиш контурами, було вiдразу видно, що створили ii не християнськi ченцi.

Неподалiк, на свiтлих плитах дворика, стояв той, кого називали Вчителем. Його тонке обличчя нагадувало бронзову маску, а сива борода, що розходиться вiялом, здавалася яскраво-синьою. Одяг стоiка був синювато-зеленим, голомозу голову вiнчав дивний убiр, що нагадував радше про Єгипет, нiж про Індiю.

Широко виряченi очi – зовсiм такi, що малюють на саркофагах – дивилися чи то в порожнечу, чи то на iдола. Вiн був такий дивний, що гостi також дивилися швидше на iдола, нiж на нього.

– Дивна скульптура, – сказав Гардкасл, трохи насупивши брови. – Нiяк не пасуе монастирському дворику.

– Вiд вас я цього не чекала, – вiдказала ледi Маунтiгл. – Ми власне й хотiли поеднати великi релiгii – Будду i Христа.