Країна розбитих сердець

Уляна розстелила постiль i «ввiмкнула нiмецьку хвилю» – була нiмою, не промовила до свого сусiда нi словечка, хоча вiн намагався iз нею заговорити. Своею мовчанкою вона збила його з пантелику.

«Я його зiгнорувала, а вiн не може докумекати, чому я мовчу. Бовдур! Його розум, напевно, ще не дорiс до спiлкування зi слабкою та сильною половиною людства, – не могла вгамувати несподiваноi лютi. – Цi поняття у мудрих людей всмоктуються з молоком матерi i передаються iз поколiння в поколiння на генному рiвнi, як велика цiннiсть i надбання.

Але в нашому посткомунiстично-соцiалiстичному суспiльствi ще немае чоловiка-джентльмена». Вона дедалi бiльше ненавидiла гомо сапiенс у штанах.

Дорога спонукала до мiркувань, заснути було важко. Перевертаючись iз боку на бiк на твердiй вагоннiй полицi i зручнiше вмощуючись, Уляна трохи вiдпочила пiд ритмiчне колисання поiзда, потiм подобрiла, заспокоiлась i, усмiхнувшись сама до себе, почала фiлософствувати: «І чого це я так розлютилась? Ну хто менi винен, що я взяла таку важку валiзу? Нiхто! Кожен iз цих людей мiг менi вiдповiсти: «Це твоя ноша! Ти i неси! А не можеш – то залиши ii i не стогни, та не зганяй свою злiсть i роздратування на iнших… Кожен тягне на собi стiльки, скiльки вiн може i хоче.

Це однакового стосуеться як дорожньоi торби, так i всього, що е в життi, – обов'язкiв, турбот, кохання», – мудрувала в напiвдрiмотi.

Думки нанизувались, як намистини на нитку. Чорно-бiлi, рiзнокольоровi, яскравi i темнi змiнювали одна одну, як i подii життя – сумнi i невеселi чергувались iз веселими та оптимiстичними.

Зiтхаючи, подумки аналiзувала останнi роки свого подружнього життя i питала себе: «А що я маю зараз? Сiре iснування самотньоi жiнки: робота, дiм, дiти, подруги».

Чоловiк покинув ii два роки тому. Нарiкати на Андрiя та тужити за ним вона не хотiла, бо i сама втомилась вiд таких стосункiв. Вона забула, що таке дзвiнкий радiсний смiх кохання! Дуже шкода, що це в далекому минулому!!! Жаль, що все так швидко минае, i колесо часу не можна повернути назад.

Як багато вона б змiнила у своему минулому життi!!!

Було ж i кохання, але жiночий вiк, який доля вiдводить для щастя, зовсiм короткий! Це належить пам'ятати, а те, що маеш, – цiнувати. Погано, що розумiння цього приходить запiзно, коли нiчого вже не змiниш.

«Здебiльшого, коли маемо – не цiнимо, а втративши – плачемо», – подумала про свiй життевий доробок Уляна.