Країна розбитих сердець

І от тепер цими клятими вокзальними сходами вона ледве волочила валiзу i подумки завзято сварила себе. Ради чого все це!? Щоб мiнiстерськi клерки не подумали, що тiльки в столицi е достойнi жiнки, а на всiй украiнськiй периферii – лише жiночоподiбнi торби, на яких не може звернути уваги шановне чоловiче «панство столичного розливу». А iй, Улянi, що до iхнiх вражень i оцiнок?!

Цiеi хвилини сумка з одягом видалась iй просто неймовiрно важкою. Врештi-решт ii поневiряння закiнчились, i, засапавшись та захекавшись, вона подолала останню сходинку виходу на перон.

Страшенно вимучена дiйшла до свого вагона, тремтячими вiд хвилювання та перевтоми руками дiстала квиток i вiддала вусатому та дуже пихатому провiдниковi. Той глянув, мовчки повернув його Улянi i байдуже почав спостерiгати, як вона тягне торбу у вагон.

Високi сходинки не пiддавались, колiщатка валiзи застрявали мiж металевими отворами. Уляна мучилась. Вiд напруження, злостi та безпомiчностi почервонiла, але нiхто не квапився iй допомагати – нi товстомордий провiдник, нi довготелесий пасажир, який мав заходити у вагон пiсля неi, а наразi стояв непорушно, мов кам'яне одоробло.

«Так, я недаремно iх ненавиджу, бо справжнiх чоловiкiв таки мало на бiлому свiтi!!!» – ця думка iржею точила ii свiдомiсть, але Уляна гонорово нi в кого не просила допомоги.

«Хiба iм очi заслiпило? Щоб вони вам повилазили, тi вашi баньки, коли ви не бачите, як жiнка мордуеться iз вантажем, а вам i не йокне в серцi чи у вашiй дурнiй головi», – побажала iм подумки «всього найкращого» Уляна.

Самотужки ледве запхала свою торбу в тамбур i потягла по вагону. Добре, що ii мiсце було в першому купе. Засунула валiзу пiд полицю i втомлено сiла. Через декiлька хвилин довготелесий увiпхав «свое мерзенне ество» у простiр ii купе – настрiй в Уляни цiлком погiршився. «Це ж треба! Вагон напiвпустий, а його нечиста сила принесла саме до мене. Дорога зiпсута!!!» – спересердя зiтхнула. Вона не знала цього чоловiка, але встигла за одну хвилину зненавидiти його.

«Ну що йому вартувало допомогти пiднести мою валiзу на тi декiлька вагонних сходинок? Для мене – то був тягар, для нього – пушинка. Але його заслiпили байдужiсть i невихованiсть!!!»

І от тепер вiн – ii попутник!!! Уляна була зла на нього, а вiн навiть не розумiв причини ii недоброзичливостi та неприязнi. Яка обмеженiсть!

«Добре, що зараз вечiр, i я ляжу спати та не буду iз ним спiлкуватись!»

Поiзд рушив.