Сага про…

Христина».

Уже була пiвнiч, а Люба все перебирала папери та листи, але бiльше нiчого цiкавого не знайшла. Конверта вiд останнього листа батька зi зворотною адресою не було.

Вiдкриття було шокуючим, Люба не знала, що з ним робити, чи порушувати стабiльнiсть у сiм’i та родинах, чи нi. сидiла за столом, а сльози текли з очей такi ряснi, нiби й в очi хтось насипав солi. Гарячi, вони обпiкали ii щоки, а вона iх навiть не витирала – було надзвичайно шкода маму.

серце стискалося вiд розумiння того, як iй було важко все життя нести у своiй душi тяжкий камiнь його зради i нiколи не показати цього нi за яких обставин, говорити завжди з повагою про iхнього батька, який виявився останнiм волоцюгою.

Вона i замiж бiльше не вийшла, видно, зовсiм розчарувалась у чоловiках, хоча в неi i часу не було на вiдпочинок та якiсь залицяння – вдома четверо дiтей, а на роботi – цiла школа, якою вона горiла до останнього дня. Маму нiколи не турбувало серце, i зараз ii раптову смерть Люба «списала» тiльки на його домагання повернення додому. Вирiшила, що завтра до всiх доведе цю приголомшливу новину.

Люба не спала цiлу нiч, не могла. Зранку, коли зiбралися в кухнi за столом тiльки дорослi зi своiми сiм’ями, а внуки i правнуки були на подвiр’i, вона набралася смiливостi та почала:

– Ви тiльки не хвилюйтеся, але я маю щось дуже важливе повiдомити вам усiм!

немае бiльш магiчних слiв, як органiзувати панiку або навести на всiх страх, це попросити таким сумним замогильним голосом зберiгати спокiй. Усi враз замовкли, i запанувала мертва тиша.

на Любi не було лиця, така вона була блiда i стривожена:

– Поперше, наш тато живий i неушкоджений, подруге, ми не е рiднi дiти нашоi  мами,  а тiльки  татовi. спiльно вони мали лише Марка.

Їi слова мали паралiзуючу дiю, всi дивилися на неi нерозумiючим поглядом i чекали продовження. Люба витягла листи, спочатку тата з проханням повернутись, а потiм – мамин iз словесним «благословенням» iхнього блудного тата.

…Додому iхали знервованi та збудженi. Мали два похорони нараз: один справжнiй – мамин, а iнший моральний

– татiв.

Вiн для них вмер вдруге. І ця духовна втрата була навiть болючiшою, нiж фiзична втрата мами. Домовилися зiбратись у селi перед поминальним сороковим днем, а до того час вiд часу навiдуватись у село i приглядати за хатою й городом по черзi, як кому вийде. Питання про повернення батька залишили вiдкритим, нiхто не знав, що робити iз «воскреслим татом», тим бiльше не було конверта з його адресою.