Пов'язані Любов'ю

У Богдани вже проглядав кругленький животик, вона трохи набрала тiла i виглядала просто чудово, що й зауважив Ігор:

– Гуцулочко наша, на тебе приемно подивитись, виглядаеш прекрасно! Богданко, тобi на користь вагiтнiсть, ти iз сухореброго дiвчиська перетворилась на звабливу жiночку.

Мама Богдани допомагала iй по господарству та бiля внука. Вона була щасливою i втiшеною, бо ii заповiтна материнська мрiя збулась – дочка вийшла замiж, живе поряд, мае дитину, при надii – чекае на другу дитину. Ну що ще потрiбно? Уже ввечерi, коли гостi вiдпочивали, а Богдана вкладала свого маленького сина спати, мама багатозначно зауважила:

– Ігор дивиться на тебе iнакше, нiж колись.

– Мамо, не вигадуйте! Вiн мае дружину, пощо йому на мене зиркати! То вам здалось!

Наступнi три тижнi промайнули, як один день. Гостi поiхали, а Богдана геть засумувала, згадувала свого чоловiка, порiвнювала його з мiським гостем i, як не прикро, вiддавала перевагу Ігоревi.

…На Рiздвянi свята приiхав Василь, а на Йордань вона привела на свiт донечку.

Пологи минули легко, бо була спрацьованою i фiзично сильною. Чоловiк побув удома кiлька мiсяцiв i знову поiхав. Як не благала вона його залишитись, вiн не послухав… Добре, що перед самим вiд'iздом вмовила його пiти в сiльраду розписатись, бо дiти офiцiйно росли безбатченками, хоча в реальному життi вони такими i були – Богдана правила iм i за маму, i за тата.

У повсякденних турботах минали днi, наступила весна, потiм лiто. Мама i тато, як колись i обiцяли, були першими порадниками i помiчниками в дочки.

Онуки – цiлком пiд iхньою опiкою, та й господарство дочки також було в iхнiх надiйних руках. Мама бiдкалась татовi:

– Ну от скажи, пощо Василевi там сидiти, ми ж допомагаемо iм. Та най би вертав додому, дiти ж дрiбнюсiнькi. Та й Дану ся ж зовсiм молода, та iй хлопа тре, а не грошi! Пiду до свахи, най пише Василю, щоб вертав додому.

Але зять не приiздив, i тiльки час вiд часу передавав грошi, якi Богданi були не в радiсть…

Знов настало лiто, i, як завжди, на початку серпня приiхали мiськi гостi.

Богданка чекала iх приiзду з радiстю, яку вона глибоко затаiла у схронах своеi одинокоi душi:

– Назарко, та як же ти гарно вирiс! Ігоре i Вiро, радi вас вiтати…

Радiсть ii була щирою. Ігор добре це розгледiв. Як не ховала вона своi великi карi очi, вiн це прочитав у них.

Днi у вiдпочивальникiв були такими, як i колись. Вони збирали ягоди, засмагали, Вiра сушила лiкувальнi трави, гриби i радiла сонцю i життю.