Пов'язані Любов'ю

Тут же була й криниця, як ii називали «жолобець».

Людей-горян в одну спiльноту об'еднувала лише церква, яка також була обiч гори, i сiльський цвинтар, що зручно прилiг бiля церкви. На ньому споконвiку мирно спочивали пращури цих селян.

У рiку стiкалися всi потiчки, народженi чистими джерельцями високо в горах. Вони безвiдмовно несли своi маленькi води в загальний швидкий i потужний гiрський вир, який весною, коли танули снiги, ставав великою небезпекою обiйстям, що тулилися бiля рiки.

Тодi «бадiка», як називали тут голову родини, потерпав зi страху, не спав ночами i все чекав бiди. Так було доти, доки вода в рiцi не спадала. І знову господарi розбезпечувалися до наступноi негоди. Цей неспокiй був у них з року в рiк, i що бiльше свiтлiли гори вiд зрубiв дерев, то частiше загроза чатувала на селян вiд швидкого гiрського потоку.

…А не любила Анця свое село в дитинствi за сумне життя в ньому.

І мала повну рацiю…

Бо було воно високо в горах, далеко вiд iнших поселень, i завжди малолюдним, особливо взимку.

Школи та фельшерського пункту в ньому не було, тому горяни намагалися не хворiти, що не завжди виходило. Як ставалися такi прикрi випадки, то лiкувалися вдома, щоб смерть не застала iх зненацька у важкiй далекiй дорозi до районноi лiкарнi. Старшi жартували:

– Маю грижу, лежу. Не свiдiм чи й доiду, лежа допантруе. Мо, недалекi гони нагабити мене на гостинцi до шпиталю…

Що просто означало:

– Маю гризоту, хворобу.

Не вiдаю, чи й доiду. Хвороба доконае мене, може, вже близька смерть застане мене на шляху до лiкарнi…

Та щоб не вiддати Боговi душу вiд нежитi – лiкувались у мошi (баби-знахарки i повитухи), а коли вже було не до витримання – сiдали на фiру (пiдводу), а пiзнiше вже й на машини i iхали до району в лiкарню.

Молодь пiдкепковувала з мови старших, бо говорила трошки iнакше. Навчання у школi i спiлкування з людьми на чужих теренах поза селом накладало на iхнiй говiр iнакший акцент, замiшаний на складових чужих мов.

Єдиний цивiлiзований шлях, що з'еднував цих селян iз великим Божим свiтом, – дорога в горах, вимощена гравiем.

За час дощовоi осенi та довгоi мокроi весни гравiй устигав повнiстю увiйти у м'яку землю, i селяни щороку вперто досипали його зверху, щоб по зробленому наново кам'яному шляху можна було дiстатися до асфальтованоi дороги, яка вела до району.