Пов'язані Любов'ю

Бiля оселi ставили невисокi плоти, плетенi з лiшини, якоi навколо було вдосталь. Цi тини обгороджували землi пiд городи, а для худоби були зведенi невеликi загони iз збитого дерева. Городи та худоба проглядалися здалека, мов на долонi, – приховувати не мали що.

Лiс був державний, називали його «камеральний лiс», а сiножать i пасовиська для худоби спiльнi – людськi. Мiж односельцями нiколи не було сварок за землю, бо людей було мало, а гори та полонини – неогляднi, коси собi та заготовлюй сiна скiльки хочеш, було б тiльки кому це робити i для кого, та щоб вистачило здоров'я на цi роботи.

У них нiколи не було колгоспу, бо не було полiв. Було тiльки лiсове господарство, в якому тепер з iхнього села нiхто не працював. Лiси на горах навколо них – як велике зелене море, з безлiччю дерев, якi, напевно, нiхто б не мiг порахувати.

Селяни здавна вирощували для себе городину. Сади тут росли погано, зате лiсових ягiд, горiхiв та грибiв було вдосталь для всiх. Достатньо було вийти з хати, i у травi знаходили червонi та пахучi суницi, солодкi афини, як вони називали чорницi.

А що вже грибiв!!! iх iли щодня i вони замiняли м'ясо, яке на столах бувало зрiдка.

Улiтку мала Анця була вiльною у своiх пересуваннях по селу. Вона, мов яскравий метелик, лiтала помiж сусiдiв та iхнiх дiтей i знала всi новини i плiтки, якi потiм жваво переповiдала своiм мамi та бабусi.

– А тiтка Дарка, ота, що живе вдолинi бiля рiки, повiдала, що приiхали нашi сiльськi хлопцi, якi були на заробiтках у москалiв у Москвi, – Анця не переставала трiщати i питання сипалося за питанням, як горох iз торбинки:

– Мамо, а що таке заробiтки i що це таке – Москва i москалi?

Анця дуже часто чула цi незрозумiлi iй слова, та старшi не квапились iй це пояснювати, бо не вмiли або й не хотiли…

Молодi чоловiки з гiрських сiл iз давнiх-давен iздили на заробiтки на чужi землi, як говорила про це та ж сама тiтка Дарка: «Так було i до советiв, i при советах, i тепер, пiсля советiв, також».

Сiльськi жiнки, коли в недiлю поверталися iз церкви, тiльки про це й вели бесiду:

– Нашi хлопи мусять десь iхати, хочуть вони того чи нi.

Бо що будуть тут-ка робити? Де будуть працювати? То й iдуть у Москву. От мiй Петрусьо знову збираеться. Я нiц i не кажу йому. Най собi iде. Сiна на зиму коровi та коням настачив! Свиням буракiв та рiпи також! Що ще треба? Я й сама допантрую (догляну) свою худобину.

– Йой, а може б, i мiй Іван з ним поiхав? Бо там-ка, де вiн будував, уже скiнчилась угода.