Свої… Чужі…

У притулку Свiтланка опинилась у рiчному вiцi, ii мама померла при пологах, тата в неi не було, а бабця, яка взяла онуку на виховання, виявилася не найкращою опiкункою: вона випивала. Сусiди не могли знести плачу постiйно голодноi i недоглянутоi малечi. Так вона опинилась у притулку. Тут ii виходили, вiдчистили i вiдмили, i з часом дiвчинка перетворилась у бiляву ляльку.

Ще не один раз Марiя i Євген приходили у притулок для бiльш детального знайомства з дiвчинкою. Вони ii привчали до себе, гуляли з нею по будинку, годували, i вона потроху звикла до них.

За цей час зiбрали всi документи, потрiбнi для оформлення батькiвства.

Настав день, коли вони мали забрати дитину додому. Дiвчинка з нетерпiнням виглядала своiх нових тата i маму i дуже втiшилась, коли розпочався урочистий момент прощання iз дiтьми. Вона радiла, бо була в центрi уваги, i розумiла, що всi дiти i дорослi зiбралися разом у великiй гральнiй кiмнатi тiльки заради неi.

– Свiтланко, скажи всiм дiткам «до побачення» i помахай iм ручкою.

Отак, гарненько, папа… Чемна i хороша дiвчинка, iдемо з мамою i татком додому.

І тут сталося несподiване, що перевернуло душу i прийомних батькiв, i вихователiв та нянечок. Побачена картина розчулила всiх, хто був поряд. Навiть директорка,

Стефанiя  Петрiвна,  яка  пережила  не  одну  зворушливу мить, заплакала, не стримуючи рясних слiз…

Хлопчик Іванко, що нарадив взяти Свiтланку, пiдбiг до Марii i мiцно обхопив ii за ноги:

– Тьотю, тьотю, рiднесенька, вiзьмiть i мене зi собою! Вiзьмiть! Я буду вас любити i завжди слухати.

Я все зроблю, що ви менi скажете, я i Свiтланку буду бавити, як сестру свою. Не залишайте мене тут, я вас прошу. Тьотю, я буду вас любити найбiльше вiд усiх на свiтi i буду називати вас «моя мамочка» i татка буду любити. Заберiть мене iз собою, – Іванко мiцно тримав ii за ноги, говорив це i повторював, благав ii крiзь сльози, а вона тримала на руках дiвчинку, на яку вже оформили всi документи i яку вiднинi вважала своею дитиною.

Євген стояв поряд iз речами дружини. Вiн зацiпенiв i був у повнiй розгубленостi. Директорка, тихо шморгаючи носом, не знала, що робити i як вiдтягти та заспокоiти хлопчика, не травмуючи його психiчно. Марiйка плакала, бо в неi серце розривалося вiд жалю до малого, який заходився слiзьми. Свiтланка також плакала, тримаючи маленькими ручками нову маму за шию, бо не розумiла, що ж тут дiеться.