Свої… Чужі…

Тiльки декiлька хвилин тому всi були такi веселi i цiлували ii у щiчки i прощались iз нею, а тепер усi плачуть?!! Нянечки i виховательки витирали сльози, бо спокiйно дивитися на такий дитячий бiль було неможливо. Щоб витримати це видовище, треба було мати дерев’яне серце i залiзнi нерви.

– Я тебе вiзьму, Іванку, не плач. Ти будеш моiм сином. Тiльки заспокойся, – говорила крiзь сльози Марiя, однiею рукою тримаючи бiляву дiвчинку, другою нiжно гладячи чорночубого хлопчика по густiй чупринi…

І так сталось, що замiсть однiеi запланованоi дiвчинки вони поiхали додому iз двома дiтьми.

Як виняток, документи на хлопчика мали принести потiм. І почалось в iхнiй родинi незнайоме i цiкаве життя.

…Минули роки, а в пам’ятi Марii не стерся той вечiр, коли дiти вперше переступили порiг свого нового дому.

Вона пам’ятала всi маленькi дрiбницi, якi тодi для неi – мами – мали велике значення.

– Іванку, вiдпусти мою ручку, не бiйся, тепер я тебе нiкому не вiддам. Вiднинi ти мiй синочок, ми вдома.

Я, тато, Свiтланка i ти, – говорила вона, розбираючи хлопчика з того одягу, в якому вiн був у дитячому будинку.

Коли вони забирали ледь заспокоеного Іванка з будинку, вихователька принесла йому на замiну чистi штанцята i сорочинку. Дорослi не хотiли його там перебирати, щоб знову не лякати i не нервувати.

– Дiтки, тато зараз вдягне домашнiй одяг i я, а потiм вся наша родина пiдемо вечеряти. Добре?

Марiя займалась Іванком, а Євген – Свiтланкою. У нього трусилися руки, коли вiн схвильовано вiв дiвчинку до ванноi кiмнати, щоб вмити ii заплакане личко.

Пiсля того рейваху, який вчинив хлопчик, вони хутко пiшли iз дитячого будинку. Єдине, що вимагала директорка вiд новоявлених батькiв, – написати заяву на всиновлення хлопчика i дати розписку, що вони донесуть потрiбнi документи протягом кiлькох днiв. Вона в них не сумнiвалась, бо бачила, що мае справу iз порядними людьми. За довгi роки роботи в цiй сумнiй установi вмiла добре розпiзнавати людей, наче наскрiзь бачила та вiдчувала думки i могла безпомилково оцiнити iхнi намiри, тому на свiй страх i ризик зробила для них такий виняток.

На ii пам’ятi це був перший випадок, коли однi батьки забирали двох дiтей одночасно, i що це рiшення вони прийняли упродовж кiлькох хвилин.

Перед тим Марiя i Євген ретельно готувалися до приiзду дитини, знали, що приведуть у свiй дiм дiвчинку, для якоi купили лiжечко, одяг та рiзнi iграшки. Для хлопчика в них не було нiчого.