Свої… Чужі…

Не було нi однiеi людини, яка б напiвжартома не спитала: «Марiчко, а коли ви вже нарештi назбираете грошей i купите собi дитинку?»

Вона не знала, як мудро вiдповiсти всiм цiкавим зазирнути в ii подружне лiжко, щоб iх не образити i не зруйнувати нормальнi родиннi стосунки. Але завжди пiсля цих питань у неi залишався неприемний осад на душi. Подумки намагалася себе заспокоiти:

«Вони ж питають не зi зла, а так – з цiкавостi… Певно, переживають за нас?! Та навiщо ранити серце i задавати питання, на якi важко дати правдиву вiдповiдь? Вони ж повиннi розумiти, що не про все можна запитувати.

Є речi, про якi не розповiдають i, тим бiльше, не виносять назагал, та ще й при забавi…»

У них було майже, як у казцi: жили вони у шлюбi бiльше нiж десять рокiв, i все в iхнiй родинi було добре, крiм одного – не давав iм Бог дiтей. Якi тiльки лiки вони не приймали, у яких санаторiях не лiкувались – результат був нульовий.

– Геню, я люблю iздити до родини, але я втомилась жартувати на тему нашого батькiвства.

Вiзьмiмо дитинку у притулку. Дивись, скiльки е випадкiв, що нормальнi батьки гинуть в аварiях або, бiдолашнi, розбиваються на машинах, а малесенькi дiтки залишаються сиротами. Я хочу взяти собi дiвчинку. Будемо мати для кого жити…

– Коли ти готова до такого кроку, я не маю нiчого проти. Менi вже за тридять, як ще трохи зачекаемо на своiх дiтей, а в нас нiчого не вийде, то й чужих пiзно буде брати на виховання, бо ми вже й самi, напевно, не схочемо…

Минув мiсяць роздумiв, i схвильованi вони переступили порiг дитячого будинку.

Євген тримав великий пакет iз рiзними цукерками та шоколадками, Марiчка – пакунок з iграшками, бо йшли знайомитися з дiтьми i не випадало прийти з порожнiми руками.

Примiщення було сiрим i безрадiсним. І хоча працiвники ретельно намагалися створити тут сiмейну та затишну атмосферу, iм це не вдалось. Навiть стiни, прикрашенi численними плакатами, дешевими iлюстрацiями та картинами, на яких було змальоване щасливе дитинство видуманих дiтей, видавали нагору дух казарми для маленьких «державних в’язнiв».

Вiд нервового напруження серце  Марii  защемiло, а потiм вона фiзично вiдчула, що воно нiби зiщулилось та враз змалiло i вiд цього божевiльного збудження скажено билося не в такт, мовби йому раптом стало забагато мiсця в ii тiлi. Вона подивилася на Євгена, вiн також зблiд i глибоко дихав, йому бракувало повiтря.

У примiщеннi пахло хлоркою i невiдомими iм дезiнфекцiйними засобами.