Криничар

Пан Кутьо – так вони називають мене. По-нашому це Пес. Хiба я можу сердитись? Назвисько це не найгiрше. А головне – заслужене.

* * *

Народила мене, як i всiх, жiнка, та матерi я не мав. А про вiтця грiшно й казати. Нiхто його не вирахував. А може, вiн був i не один.

По Юрiю, коли об’ярювалася вже вся бiднота й удовицi, заiздив до Мукачева цiркус. Бургомiстер не пускав iх фiглярити на Пiяц, то вони напинали шатро з барвистих пеленок на березi Латорицi, коло винарнi «Молоко русалки». І завгура, що кликала сюди малого й старого, легкодухого й поважного, починалася.

Був там мiзерний зморщений карлик, що мав колiщата на ступнях, на колiнах i на гузицi. Вiн качулявся на них мiж ногами людей, як навiсний, ще й на стiни злiтав. Був ще хирляк iз качиним носом i з дiрками в щоках. Крiзь них дзюрив водою на п’ять ступнiв довкола – жони аж пищали. А голомозий кротон брав на горба дошку i на неi всiдалися всi доброхотцi. Витягував пальцями з одвiрка забитий цвях. Пiднiмав навершеного воза, а якось, казали, ударом п’ястука повалив вола.

Все це кожного разу дивувало й веселило челядь, та всi чекали прикiнечного видива. Коли на обзiр винесуть кошарку з дiвчиною-змiею. Вона лежала карiчкою, як ковбаска на сковорiдцi. Тiло намащене зеленуватою грецькою оливою, волосся прилизане, лише чiлочка здiймалася золотавою корункою. Чисто як у гадин, що водяться коло Обавського Каменя. Дiвча було голе, срамоту ледь прикривала тоненька платинка, що шнурком оперiзувала стан, малим товщий за той шнурок.

У соски гострих груденят i в пупок було засилено крихiтнi срiбнi дзвiночки. Великi сiряво-синi очi (такi i в мене) склiли в нерухомостi. Повiки ii не клiпали.

Та ось циганчук торгнув бубон – i шийка змii здригнулася, дрiбнi брижi перебiгли шкiрою. Вузенькi блiдi губи розтулилися i звiдти стрiльнув роздвоений язичок, зателiпався, як у правдешньоi змiйки. Шия видовжилася, i жало торкнулося чiнговика на цицi, на однiй, на другiй, на пупi.

Масну смердючу тишу корчми перетяв чистий подзвiн: «цiнь-дзiнь…цень-дзень…цюнь-дзюнь…» Людська гуща заревiла з утiхи й тiснiше згромадилася довкола кошика. Хтось потягнувся рукою, та довгий батiжок кротона обпiк йому пальцi.

Вкопали сторчма струганий стовпець, i дiвчина умлiока звилася на вершечок. Закрутилася обручем круг стовпа, вигиналася в коромисло, на однiй нозi танцювала пiд лампою, ламала натрое-начетверо свою безкiсткову плоть.