Криничар

Прийшли, стали. Дерева сiяли на сиротинну громаду останне листя, тверде, як бляха. Хтось пiдняв жолудь i пiднiс до рота, щоб заживитися.

«Тут маете свою нову вулицю, – сказав я. – Поселяйтеся».

Перезиралися лячно, як загнанi звiрi.

На один дух ми перетяли узлiсок шнурами, так, аби кожнiй родинi припало чотири дерева на шiсть-сiм ступнiв одне вiд одного. Шваби колись мiряно садили лiс. Люди взялися за роботу нараз i мовчки. Заговорили сокири, загули пили. Сорочi гнiзда падали, як шапки з верховiття.

Робили i вдень i вночi, присвiчували ватрами.

Час не вiл, його не прив’яжеш. А снiжок, що сiявся за комiри, лише пiдганяв робiтникiв. Дерева пiдрiзали на висотi в пiвтора зроста найвищого чоловiка. Стинали iх так, аби стовбури падали навхрест. Для цього я зумисне покликав дереводiла з Визницi. Вiн так цiлив, що крони входили одна в одну, як пальцi рук у замок, коли хочеш напитися з криницi. Їх ув’язували гужовками з лика, а зайве палiччя вiдсiкали. Так, що на чотирьох живих стовпах робився дах. Жони з дiтьми теж не сидiли – рiзали в заплавах очерет i тут же пластали його на покрiвлю. Товстiше встелиться – теплiше буде, радили дiдове. Мали роботу й вони – обкурювали стовпи, аби дерево далi не йшло в рiст i не бралося черваком.

Прийшла черга й до стiн. Колись у Волохii я видiв, як iх плетуть iз верболозу, а затим обмащують глиною. На Карiцi, за монастирем, знайшли глевку черленицю. Згори палили вогнi, щоб земля попустила й прийняла воду для замiсiв. Глина вперемiш iз солом’яною сiчкою добре бралася до плетенки, твердiла за руками.

Хижки виходили, як кошi. Може, десь кривенькi, та не мусить бути рiвно – аби живно! Розпаленi всерединi вогнища просушували стiни, наповнювали iх першим теплом.

Я послав на лiсну вуличку вiз, аби в кожну хижу занесли по мiщатi муки й картоплi, бутлик олii i плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму зайти.

Не минув i тиждень пiсля повенi, як отець Данило кропив тi поселi йорданом i креслив нiгтем хрестики на глинi. Благословив iх, а новосели на мене обзиралися:

«Пане Кутьо, скажiть нам щось i ви на порiг».

«Що тут казати. Живiть i не бiдкайтесь, не пiдгодовуйте бiду».

Ще й на iнше iх напоумив: збирати за худобою свiжi кiзяки i мастити стiни поверх глини. Для пущого тепла. Й не лiнуватися, бо та кiрка вбереже iх гнiздовища вiд студенi.

«А псяче лайно теж збирати?» – питали мене. – «Всяке збирати», – вiдказував я. Люди вiдходили трiшки, притлумлювали горе, вже фiглювали. І я не сердився.