Криничар

Випив зароблену кварту i перехрестив плесо: «Пливи з миром. Треба з чогось i рибi жити».

Я так думаю: кого мае вода забрати, того забере. Чи за життя, чи по ньому. Пiсля того як до мене дiйшла ця притча, Латориця менi стала ще ближчою. Люблю з псом обходити береги, аби на привiллi дати серцю вiдпругу й освiжити голову. Думаю свое, а очi зазирають у глибiнь, хапають корчi, камiння, трав’янi бороди. Неначе хочуть щось узрiти знайоме, рiдне, зустрiтися з всевидячими очима. А вуха вслухаються в хлюпiт, у шум перекату – хтось кличе, хтось говорить, хтось щось просить.

Рiка розмовляе зi мною. Рiка мае що розповiсти менi. Вона принесла менi матiр, вона й забрала ii.

* * *

Уже рiк, як Мукачевом кубляться пiдшепти: Криничар буде бити новий мiст. Звiдтодi як мав я бесiду з драгоманом вiд затопельникiв, яких прихистив пiд Сорочою горою, люди перезимували, обжилися, обсiялися. Послали до мене хитрого Йошка з поклоном.

«Усе в нас слава Богу, пане. Все, як у людей. Але чим ми вiддячимо тобi за милiсть?»

«Ти ж знаеш, Йошку, що я нi вiд кого не чекаю вiддяк.

«Кажи, ми вiдробимо».

«Поможете покласти новий мiст».

«Добре, пане, ми зробимо це для тебе».

«Не для мене – для себе i для своiх дiтей, онукiв. Залишите iм мiст, як лишають по собi тестамент».

Йошко цiрив дрiбнi, як дикий часник, зуби:

«Красно говориш, пане. Добре, коли е що залишати».

«Залишати завжди е що. Хiба тобi не лишають увесь свiт тi, що вiдходять? Тож i ти його залишай, але хоч на мiзерiю лiпшим, бодай на гiрчичну зернину багатшим».

Йошко, всмiхаючись потайнiй гадцi, писав писком постола по пiску. А вiдтак видихнув з повного серця:

«За що я честую тебе – за те, що грошва тобi не заполудила очей i не заглушила серця. За це тобi й Господь помагае, ласкавий пане».

«Е-е, ти знаеш, Йошку, який я пан. Хiба що пан своiм рукам i головi».

«Воно так, бджола знае, з яких косиць мед збирати… Тож чекаемо твого розказу до роботи. Дай вже нам свiй борг скинути з горба».

«Почекай, Йошку, я ще не вибрав мiсце.

«Не гризися, господине, слiпому бузьковi гнiздо в’е Бог».

Направду я не знав, де мостити. Чи не щодня мiсив ногами береги i не мiг вибрати мiсця. Дослухався рiки, а вона легковажно шумiла, пересмiюючи людський говiр: «Криничан буде бити мiст. Мi-i-iст, мi-i-i-iст, мi-i-i-i-iст…»

Криничан – мое прилюдне ймення. Це вiд задавненого мого ремесла. Чужi люди так мене й прописали в паперах.

Нi, я не спiшив.