Криничар

Те, що належиться зловити, не вислизне з твоеi вершi. Я чекав знака. Тут знак мав бути осiбний. Бо кожнiй намiтцi – своя мiтка. Дорогу мостять за протоптами звiрiв. Травиця пiдказуе, де копати колодязь. Птицi й комашня покажуть знатнику грибнi i ягiднi мiсця. Кроти значать родючу землю. Пронозливий ловець читае кору дерев, аби вийти на дичину.

З мостами по-iншому. Тут я виглядав незвичнi прикмети. І таки дочекався свого. Ачей то була пiдказка вiд самоi матерi. Паркоi днини ми з Рябим зiйшли з греблi i розгарячений пес забiг у мiлководдя.

Я теж роззувся, почепив наплiчник на корчомаху. Це потривожило змiю, що зачаiлася там. А коло неi менша – як дощовий червак. Миттю вони затяглися в лопухи, а за хвилю вигулькнули на пiщанiй обмiлинi i поповзли в бiк мого пса. Рябий наiжився, загарчав. Голосом я стримав його, а сам пiшов назирцi. Змii обачно обiйшли пса i сповзли до води. Тодi я узрiв нiколи досi не бачене. Стара взяла гаденя в писок i пустилася вплав. Лише голiвка з жовтими вухами похитувалася на плесi i поблискували бурштиновi намистини вiчок.

Мамко солодка, змiя пливла неначе в жолобi, що протинав течiю. Бистрина чомусь тут гасла, впокорювалася, нiби припадала на короткий спочинок. Так ось чому хитра гадина навiть пса не побоялася, добираючись до мiсця лагiдноi переправи! І показала його менi. Це був очiкуваний знак.

Про яву на Латорицi я розповiв Оленi. Стара, трясучи зiжмаканим волом, виповiла:

«То нагадала про себе нещасниця. Треба якось упокоiти ii стражденну душу».

«Як?»

«Вели зарiзати черленого когута, хай прив’яжуть йому до лапки стару пiдкову i кинуть у воду на тому мiсцi. Аби вона не журилася, що коли прийде страшний суд, ii нiхто не розбудить».

Я дав розказ це вчинити, нехай то буде першою моею пожертвою рiцi, чий спокiй я мав намiр невдовзi порушити. Я звик до дивних бабиних рад. Усi ii толкування були якiсь викривленi, як i очi – одне дивилося в небо, друге в землю. На Турянщинi, де вона змалечку наймитувала, порала в газди грядки i водночас стерегла, щоб коршак не забрав курятко.

Одним оком пантрувала землю, другим – небесний овид. А вночi пряла при скiпцi й стежила за дитиною в колисцi. Так очi й викривилися. «То на добре, – смiшкувала вона. – Бо однi люди зазвичай вдивляються в землю, а iншi в небо. Тобто лише пiвсвiту видять. А я – цiлий свiт».

Таким викривленим, двомiрним зором вона справдi добачала те, що iншi не пiдмiчали чи проминали. І на все мала свiй несподiваний присуд.