Криничар

Здавалося, що вода по правдi тут м’якша, теплiша. А дно твердiше. «Тут i городити», – мовив я сам до себе. На Успенському храмi бомкнув дзвiн i вiдлуння протяло вечiрню тишу i лягло на плесо. «Ще одне потвердження», – подумав я. Дзвiн я привiз iз Дрогобича, звiдки ходом уславлений звiздар Юрко Котермак.

То було влiтi. А пiд кiнець зими, напродив крiпкоi цього року, Латориця вiдкрила менi свое серце. Вранцi я повiв майстра Рахунека на те мiсце, аби робити перший начерк. Ще позавчора рiка була скута кригою. А вночi проти Стрiтення лiд рушив, обдираючи гострими боками прибережнi вiльхи.

Ми розмовляли на березi, мороз стягував губи, а вiтер зривав слова i сердито жбухав ними в нурт льодоходу. Вода посеред Латорицi впала й вивiльнила верболози. На прутики начепилося листя й ганчiр’я, все це строкато трiпотiло на вiтрi – як списи давнього мадярського вiйська. То оголилася перша ополонка на Дикому бродi. Вона була схожа на велике срiбне серце.

«Дивися», – показав я Рахунеку.

«Що?»

«Серце Латорицi».

Останнi моi сумнiви скресли з тим льодом. Я виносив у собi цей мiст, як корова теля.

Мiй дорогий терпеливцю, той, хто зчитуе цi рядки, моi карби пам’ятi. Нехай не дивуе тебе, що моi думки скачуть на паперi, як блохи на веретi. Люди одне на одного схожi, та характери у всiх рiзнi. В мене життя кроiлося пасмами, так я й приймати його звик, так i думати навчився.

Гречин повчав: хочеш дотягнутися до чогось вищого, спустися перше до самого себе. Це я i роблю в своiх записах – до глибини криничноi спускаюся, з якоi, як вiдомо, найлiпше видно звiзди.

Але копання криниць дае й iнший хосен. Добуваючись до глибокоi води, можеш натрапити на доброжитностi – на розписане прожилками камiння, на золотий пiсочок, вапно, вугiлля чи й скарб. Як пiд Хотином, коли я копав для братства пiд насипною горою колодязь, то напав на крицевий меч, срiбну кольчугу i надломлений хрест iз трьома смарагдами. Печерний книжник, якому показали знахiдки, назвав iх гостинцем iз руськоi давнини.

«Лише з-пiд землi нам вiдкриваються тi правiчнi часи, через такi релiквii, як цi. Хтозна, може вони вiд самого якогось князя…»

До чого я веду. Все, що людина робить, вона робить для себе. Але те, що потрiбно iй, здобудеться й iншим. У цьому полягае таiна дiлення. Думка, як i монета, борзо обертаеться. Якщо подiлишся помiчною радою, вона проросте й дасть плiд, помножиться. Грiх талан закопувати в землю, про це i в Письмi казано. Через те i вдався я до писання.