Криничар

Щоденно в благий час вечiрнiй муштрую перо. Таким робом вирiвнюю мислi сам перед собою, а заднiм умом припускаю, що, може, ця сповiдь знадобиться ще комусь. Якби ж то так.

Ще замолоду насмiлився я вiдкритися Божому Симковi:

«Маю свербiж до писання, отче».

«Хвалю», – ворухнув вiн сiрими губами.

«Вас це не дивуе?»

«Нi. Якщо нам дано букви, то мають бути й тi, хто з букв складае слова, а слова верстае в ряди».

«Але ж, отче, е одна притичина: писати менi кортить, та я не знаю як».

«Нiхто не знае.

Наш Учитель цього також не вчив. Лише раз написав щось цiпком на пiску, та коли пiдiйшли апостоли, – нараз затоптав напис».

«Тож як менi писати?»

«Мабуть, так, як нашiптуе серце».

«Не знаю. Мое серце скулюеться зо страху, коли сiдаю за чистий папiр».

«Нiчого, то вiд його незайманостi. Пиши так, наче розмовляеш iз найближчою людиною».

Ота настанова залягла менi глибоко в головi. Так я й пишу. Серце мое набiгалося за життя i тепер за цим заняттям поволi випростуеться, м’якне.

Дорогий читальнику, наберися неспiшностi, як я зараз. Будь терплячим, як криничар, що довбае колодязь у кремiнному перелозi. І матимеш вiдплату. Зчитуючи попасом моi душевнi повiряння, моi життьовi зарубки, дiйдеш i до головного. Я вiдкрию тобi секрет – як здобути те, чого домагаються всi – багатство. Я вiдкрию тобi принаду двох головних свобод – свободи вiд страху i свободи вiд злиднiв. Бо лише цi двi свободи владнi привести до того, що керуе свiтом i людьми – до грошей.

І ось тобi моi першi двойко секретiв:

Щастя не спускаеться в кошi з неба.

У випадковому багатствi щастя немае.

* * *

Батьку мiй небесний, не прошу в тебе дарунка цiннiшого – лишень змогу бодай на часину вернутися в дитинство. Там, де грають на гусельках цвiркуни, де липи скапують медом, де горлицi п’ють з моiх долоньок, де можна наiстися солодом косиць, де лiтня днина тягнеться як рiк, де тернини пробивають п’яти аж до серця, а твердолобi хрущi гупають у твоi груденята так, що завмирае дух… Там i досi мое серце.

Свiтку короткий дiтвачий, звiдки в тебе стiльки свiтлостi й нiжностi, аби наповнити ними порожнiсть цiлого вiку?!

…Цiркус пiшов з нашого города назавжди, залишивши йому мене як данину. І то, либонь, був останнiй трюк скоморохiв, бо звiстки про них сюди бiльше не долинали. Зате на бабу Влену (вона ще тодi бабою не була) впала бiда чорна.