Криничар

Там, на вiдрубi, вони животiли на самих орiшках та кислицях. Та ще й намокли. Цiлу нiч i цiлий день Олену трясла пропасниця, кiстки торохтiли одна об одну, товклися об тверду лавицю. Не до мене iй було. Якийсь тиждень я жирував на пессьому молоцi, вигрiвався в м’якому кублi. Пробував першi зубенята на костомасi, яку притягла сука.

При столярнях сторож Пальо варив клей iз кiсток. Розводив його в мисцi, пiдсипав толокна й носив той приварок Оленi, бо мав до неi хiть. Мое ранне дитинство знало лише тi два запахи – собачий i кiсткового варива, яким просякла наша затхла куча.

З рiки часом лоскiтно тягло йодовою свiжiстю, але нудний пах клею глушив ii.

Коли Влена трохи вiджила, Пальо дорiкнув iй:

«Грiшно дiтвака держати коло псiв. Як не як, людське чадо».

«Як вийду з цiеi болiстi, похрещу його», – зареклася Влена.

«Я тебе за язик не тягнув, – полегшено видихнув Пальо. І щоб якось ii пiдвеселити, сказав: – Чи знаеш, чому його пси прийняли? Бо в нього така ж поросль, як i в них. Кажуть, якщо в дiтвака на потилицi довга кiска, буде багатим».

Влена вимучено посмiхнулася:

«Еге, великою нуждою владати буде».

«Не кажи, жоно. Я йому перст простягаю, а вiн його зубами. Чуеш, не рукою бере, а зубами. Хапкий, то добре. Бо цей свiт зубами треба гризти».

«Похрещу, – шелестiла вустами, як сухим листом, хвора. – На Покрову й похрещу».

Та дяк вiдмахнувся вiд триба й цього разу. Зате старенький отець Николай несподiвано згодився. Хитряк Пальо принiс на фару грабовий стiльчик i свiжостругане коритце: «Це вам, отче, ноги парити пiсля затяглого стояння на молебнях.

А заодно в ньому й сиротюка скропите. Вже чуб на очi лiзе, а живе, як збiща, без Божого хреста».

Так мене в тiй довбанцi з бiлоi шовковицi й похрестили. І то була перша в моему життi купiль. Влена зрiдка мене по тому мила в помийницi, щоб неврiкливим рiс. І це помагало. Тодi з хрестиком мiдним припечатали менi й iм’я – Овферiй. Досi не знаю, чи Николай вичовпав його в святцях, чи слабими очима щось наплутав? Уже звiдтодi я звикав брати, що давали.

Якщо давали. Бо сирота, як мовиться, сам собi й пуповину обрiзае.

Вiд суки мене вiдлучили, але вiдiгнати вiд псiв не змогли. Це залишилося на все життя. Кажуть, миша пам’ятае нору, звiдки вилiзла. Свiт мене не приймав, люди сторонилися, а пси нараз прихистили, пригрiли, мали за свого. Скiлькох людей я стрiчав за життя, що були дурнiшими, нiкчемнiшими i злiшими за останнього шолудивого собаку.