Криничар

І скiлькох знаю поважних господарiв, якi не вартi нi щопти довiри й вiдданостi iх псiв.

Що це за дивнi iстоти! Самi без мислення, зате вгадують мислi твоi. Безсловеснi, а розумiють тебе з пiвслова, з пiвзвука чи навiть з погляду. За подихом твоiм, за запахом шкiри чують стрiй твоеi душi, здогадуються про кожен твiй крок. То не ми доглядаемо iх, вони стережуть наше життя. Вiрний пес вiдчувае люблячого хазяiна за десятки верст, не iсть i не спить, коли не iсться й не спиться тому. Я не раз пiдмiчав, як мiй пес позiхае, коли позiхаю я, i смiеться, коли погiдно менi на серцi.

Коли вже я торкнув цю явнiсть, мушу коротко згадати про свого знайомого рибаря. Головно не стiльки про нього, як про його пса. Отроком вiн купався в рiчцi й зогледiв, як з мосту хтось шупнув у воду грудку дрiбних щенят. Доки Іванцьо, так його кликали, добiг до того мiсця, живим лишалося лише одне. Іванцьо песика вигодував iз заячоi лапки, мачав ii в молоко i давав йому ссати. Всi довкола кляли нового пожильця. Хлопчище ховав його в корчах, крадькома тягав iдло, потрошив пташинi гнiзда.

Помалу Дунчi вирiс у грубого й хмурого вовчака. На чужака голос йому не треба було подавати, доста вицiрити iкла i трiпнути лабою – аж порох курився! Зате з якою ласкавiстю горнувся вiн до своiх, а про Іванця й казати нема що. Той наймитував у пана на дроварнi, i пес щодня його проводжав на роботу i до вечора вiрно чекав пiд деревом. Борони Боже комусь гримнути на хлопця – нараз чулося грiзне гарчання. А ввечерi вони ладком вертали домiв.

Коли Іванця послали на румунський бiк у хащу, Дунчi два тижнi не пiдходив до миски з помиями. Лежав у лопухах i нi до кого не обзивався. Гадали, що здохне. І от прийшов чужий чоловiк, став коло ворiт. Дунчi скочив на нього i видер з рук тайстру, став колошматити пожитки, аж поки не вхопив Іванцеву хустинку з грошима для матерi. Ледве видерли в нього з писка. А корм так i не брав нi вiд кого з рук, добував живу потраву в полях, хапав рибу на мiлководдi. Геть задичавiв.

Іванцьовi в лiсi ногу перебило – та й по заробках.

Шкутильгав iз псом по берегах i призвичаiвся до риболовлi. Мати знала: якщо Дунчi, що дрiмав пiд горiхом, схоплювався до ворiтницi, – можна класти в пiч горнець, скоро син наспiе. Дунчi чув його за версту. Ще бiльша дивина чекала iх перегодом. Іванцьо змiгся на човник, ходив з вершами по стариках i затонах. Вертався пiзно. Вiрно чекав його на березi Дунчi. Якраз на тому мiсцi, де мали того вечора прибитися з човнами рибарi.