Криничар

Тi перевесла ми запхали в кам’яну криницю, i Лiнь черкнув кресалом. Лише тодi всi збагнули, що це – пiч. Сухий очерет затрiщав, заговорив гарячими язиками, а над сосняком закурився легенький димок. Здаля, з фортецi, то могло здатися снiжною курявою чи млявим надвечiрнiм туманцем.

Що казати, пiч наша горiла i грiла. Вузькоокий першим постелив свою попону на тепле камiння. Ми попадали за ним, переплiвшись тiлами в живий ланцюг. Люди хапали забуте тепло руками, губами, вдихали його й надовго затримували в собi. А солома тлiла, пiч розпалялася, видуваючи рятiвний дим, i мерзлота вiдступала вiд наших стегон.

Земля ставала теплою, як жона. Нам уперше за цю зиму наснилися солодкi чоловiцькi сни.

Ми гадали, що не покинемо Бiлгород нiколи, що вмерзнемо в кригу його озера. А сталося так, що порятував нас усiх один чоловiчок. Той, котрого ми мали за нiщо, за пусте мiсце, брали на посмiх, ненавидiли i таемно жадали, аби розсiк його жовту плоть чингал котрогось iз наших сотникiв.

Дивний був той чоловiк Лiнь.

Та хiба мало дивних? Хiба для когось я не чудний?! І чи не здасться комусь химерною ця розповiдь про мiй свiт – хиткий острiвець у морi часу…

Тепер, через десятки лiт, я розумiю, що лiнькуватiсть Лiня, вiдстороненiсть вiд окружжя i подiй були для нього рятiвною Пустотою, в яку вiн ховався, як равлик у мушлю. Це була не осоружна, гнiтюча порожнеча, як у нас, котру ми наповнювали хто чим – хто страхом, хто млявим гнiвом, а хто пустослiв’ям. Вiн свою порожнечу залишав вiльною. Цим вiдрiзнявся вiд нас.

Барабан звучить порожнiй, а набитий лахмiттям – глухне. Лiнева Пустота була цариною неприсутностi, необтяженостi, недоторканностi. Затишне кубельце духу, в яке не проникали нi солдатськi знегоди, нi буденнi клопоти, нi жура, що черваком жере серця. А що вже казати про студiнь, про вошi i голод…

Ми мали Лiня за пусте мiсце, а вiн i справдi перебував у пустотi легкостi. Легкiсть серця для таких людей важливiша за твердiсть м’язiв, широку кiсть i тягар корисних речей, якi ми громадимо собi впродовж життя.

Легкiсть для Лiня була навiть у виборi зброi, щоб i руку зайвий раз не обтяжувати. Інколи менi здаеться, що й палицю вiн носив лише про людське око. А перемогти мiг i без неi.

Якщо, звiсно, йому була потрiбна ця перемога. В чому я маю сумнiв.

Так я мiркую нинi. Та з ким про це поговориш у чотири ока, душа в душу? Якби поряд був Гречин. Я навiть здогадуюся, що б вiн мiг сказати – чоловiк, що називав себе буквою Епсилон.