Криничар

Меч належить однiй людинi й убивае одну людину. Чаша належить однiй людинi, але з неi можуть напитися декiлька людей. Монета теж належить однiй людинi, але в дбайливiй руцi послужить багатьом, помножить мечi й чашi, та й сама помножиться.

Якщо ти вродився з насiнини войовничостi, то можеш у лiнощах скнiти весь вiк, можеш спати собi, але бряжчання зброi вмить пробудить тебе. І ти пiднiмешся, як стiй, оголяючи нерви свого духу i свiй меч. І в бою ти вiдновишся, а меч твiй нагостриться. Навiть якщо вiн дерев’яний.

Бо справа не в матерiалi, з якого вiн роблений. Справа в матерiалi, з якого правлений ти – воiн. Перст вiйни на тобi.

Якщо ж на твоiй руцi золота печать, то може долоня бути твердою вiд мозолiв, як кiнське сiдло, можеш ти бути зноском примiського вертепу, байстрюком з попелу й тирси, – твое серце втiшатимуть не шабельнi згуки, не нути гусель, не бемкання дзвонiв, а тихий, таемничий подзвiн крейцерiв у прохолоднiй скринi. Бо в тiй скринi прихованi i вiйни, i музика, i храмини. Весь бiлий свiт умiщаеться в цьому темному нутрi.

До чого я хилю? Ота пригода пiд Бiлгородом мимоволi застряла в моiй головi, як застряють цiннi окрушини на решетi золотаря. Весь час я добуваю iх звiдти, обмацую, зважую, а далi вiдливаю в якесь пожитне дiло. Так я вдома скликав лiпших мурникiв i пiчникiв i розповiв iм про свiй задум. Лише в двох засвiтилися очi, але й цього достатньо. Я звик до людського маловiрства. Вони вимурували казан за моiм начерком, а середину обкували залiзом. Тодi взялися за стiни.

Чим довша люлька, тим лiпша тяга, мiркував я. Стiни, з покою до покою, порожнили борознами, щоб дим мiг вiльно собi снувати аж до комина, до якого вже доходив ледь теплим, устигши вiддати тепло кам’яницi. Ще бiльше чудувалася челядь, коли ми затопили оту пiч. Я велiв пiдмести двiр i дровiтню, обрiзати дерева, а з хлiвiв нести потеруху. Усе це засипали в залiзний бубен i запалили. Пiд вечiр хижа нагрiлася рiвним благим теплом. А в пiч до ранку й заглядати нiчого, воно собi тлiло й тлiло – смiття. Я й сусiдам сказав: тепер свое смiття несiть сюди. Усе, що горить i не горить, те, що дотепер у Латорицю скидали.

Направду мiй осiдок обiгрiвався смiттям i навiть помиями, усiм, що прибирали з берега рiки вiд млина до Черленоi корчми. Бувало, тиждень пiч не розпалювали, а вiд казана з непотребом цiдилося лiтепло, якого було доста для хатнього затишку. Жона в лежницi тулилася до теплоi стiни бiльше, нiж до мене. Я ж люблю холод, свiжiсть.