Вічник

Бульк-бульк-бульк…

…Мiж нами крутилася, як веретено, баба. Така ж суха i чорна. Їi пташинi вiчка-поприни дiрявили нас наскрiзь. Баба вгадувала всi моi замiри, звiдкись знала про всi моi деннi грiхи. Сусiдкам вона всi кишки попереiдала. Бабиного язика боявся навiть сiльський пiп. «Ся вповiсть – як прискiпить». Люди казали, що дiдо вимiняв бабу в шатрових циган на кобилу. Не знаю, чи то правда, але моя баба метала карти, зливала вiск, судила по волосинi, приймала в породiль дiтей i спроваджувала мерцiв.

Мали бабу в селi за шептунку. Дрiбних дiтей вона купала в старiй помийницi, щоб росли неврекливими. Для когось гасила водою грань i обмивала тiло. Слабим на дихалку розсипала жменями сiль пiд постiллю. Яловi жони перед тим як прийти до баби, клали пiд себе на нiч коцку цукру. Баба потiм зчитувала з неi болячки. А цукор часто вiддавала менi. Дехто за лiк приносив яйце, дехто мiрку зерна чи шапку горiхiв. Баба товкла тi горiхи, показуючи на зернята: «Здри, неборе: орiх подобае на чоловiчеський мозок.

Бо мае вiн силу для мозку. І чоловiчу силу. Добре з’iсти щоднини хоч еден-два орiшки. Будеш крiпкий, як дерево».

Не знаю, яким хворобам баба зараювала, а яким нi, та коли моi ноги обсипали страшнi бородавки, баба нараз повела мене до вуя Ферка.

Перше корiння в лiсi баба копала на Симона, коли ниви вже прийняли зерно. Тi гiркi корiнцi належало заживати натщесерце. Вони мали «впокорювати серце». А ягоди вiд «смолавки» збиралися аж пiд зазимки. Лiчницю свою баба обладила в глинянiй шопi.

Там день при днi щось варилося, колотилося, сушилося, товклося, розтиралося. Я пiдносив жердя з хащi i цубрив у вiдрi воду.

Ясно пригадую собi отi вечори. За дверима по-осiнньому вiльго, i цвiркуни сюрчать уже лiниво, нiби дрижать вiд холодноi роси. А нам у шопi файно. І козi Анцi, i менi, i бабi, що молиться в кутку, спершись на бочку iз керинею. Я вартую огень. З мiдноi цiвки точиться вербовим прутиком слив’янка. На нiй баба настоюе своi лiки. Терпкий кiсточковий дух перебивае навiть козячий запах.

Вогнянi язички миготять на стiнах, як образи на церковних павiсах. А може, се менi в очах миготить вiд сонливостi i дурманного тепла.

Баба обривае молитву i пiдходить до горшка. Дерев’яною варiшкою зачерпуе паленки i врочисто пiдносить до губ. Смачно морщиться, очi ii свiтлiють.

«Огнем побита, – тихо каже. – Менше дрiвець клади», – i вертаеться в свiй закут домолюватися.

Хоч иншi й не любили бабу, я до неi тягся.