Вічник

Мене зачаровували ii сутемнi ворожiння, мене веселили ii замашнi приповiстки. Вони, як зернята, позападали менi в пам’ять: «Коби здоров’я, а грiхи будуть», «Многi ворони i коня вбалять», «Розумний пес на вiтер не гавкае», «Чесному честь i пiд лавицею», «Кедь робиш махом – пiде прахом», «Чоловiк пахне вiтром, а жона – димом», «Голого ремiнь грiе», «Бiда вимучить, бiда й виучить», «Який корч, такий i прутик»…

Бульк-бульк-бульк…

Кажучи за свiй родовий корч, як обiйти старшину. Я вже казав, що батька не мав.

Та вiн був. Я довгий час не розумiв, чому на мене сiльськi дiти гойкають «панчук». В науцi першим був, за се в школi менi горнятко молока давали. Раз управитель прийшов на урок, дяк до нього масно-рясно цiковбанив. Тодi покликав до табли мене. Все, що просив, я написав i виразно прочитав.

«Чисто пише, гладко читае, – похвалив управитель – Чий дiтвак?»

«Панчук-копилець», – захихотiв дяк.

«А-а-а, – догадався управитель. – Кров! Вiд рiвного дерева рiвна й тiнь».

Челядь називала моiм вiтцем молодого пана Драга, що приiздив сюди з Вiдня до дiда на вакацii. Так i спiзнався з моею мамкою. Коли по родах витрутили ii з панщини, старий Драг дав iй пакунок – рясну плахту на косички, червене монисто i бляшану шкатулку з кавовими цукрами. Баба не дала iх з’iсти, а розтопила з олiею i намалювала тою фарбою на печi двох лебедiв, що цiлуються дзьобами.

Няня свого я нiколи на очi не бачив. Вiн з Вiдня давно сюди не потикався. А старий Драг, коли я став недолiтком, брав мене пастушити на лiто.

Добре годував, приодяг. Якогось вечора, коли я вертав з худобою, перестрiв нас на бричцi. Пiдкликав перстом i строго зазвiдав:

«Виджу, з книжкою ходиш? То що лiпше – читати чи кози пасти?»

«Кози менi не заважають читати, – виповiв на те я. – А iм не заважають моi книжки».

«Овва, – збитошно скривився пан. – То моi кози мають розумного пастиря…»

Менi видалося тодi, що його студенкуватi сiрi очi ледь потеплiли.

Восени мене покликали до гiмназii, i я легко пройшов пробу.

Дали менi задурно тужурку, шапку, юхтовi чоботи i шкiряну ташку через плече. На вулицi Керамiчнiй у Хустi приставили на квартiль, де я й столовувався за державний кошт. Професор Матiко, що нараз полюбив мене, раз виповiв: «Ти маеш мати велику адорацiю до пана Драга. То його клопотом стелиться тобi наука, легiню».

А по часi той же Матiко, що читав нам у гiмназii iсторiю й фiлософiю, розказав i про самих Драгiв.