Вічник

Я живий, зiгрiтий i убезпечений. Ачей, ведмiдь з того захмар’я не злiзе сюди.

Я вбрався i роздивився окiл. Просто очей лежала широка, як панський двiр, галява, припараджена блiдим первоцвiтом i козодресом, чиi цвiтки чимось подобилися до козячих пискiв. Обручем нависала над видолинком кам’яна стiна, з котроi я сюди i зсипався. Де-не-де вона була пiдбита iржавим ялiвцем i жмутами висхлого колькавника. Скалу огинав гримучий потiк, такий бистрий, що, видавалося – вода перевертае камiння. А далi просторився чорний лiс.

Чорнили його темнi кострубатi смереки вперемiш iз густим стовбуряччям дубiв. Чи не сей лiс мав тодi на оцi сотник?

Стояла тут якась осiбна загусла тиша, яку прошивав срiбною ниткою дзвiн поточини. Чулося тут теплiше, нiж нагорi. Яскрiла вже добре розвинута зелень, птицi возилися з гнiздами, полоз вигрiвався на осоннi. Либонь, гаряча пiдземна жила, що випорснула в розколину, грiла цiлу межигiрну котловину.

Любо тут було. Якби така картинка трафилася в наших переходах iз Матiком, ми там неодмiнно стали б табором на ночiвлю.

Про неi вартувало зараз подумати й менi. Найперше я розкутуляв перев’язь на руцi – у травицю, блиснувши лезом, ковзнув багнет. Дарчик вiд командира. Чи, може, вiд самоi долi? Тепер я мiг зладнувати собi сяку-таку постелю. Нарiзав ялинових лап i став глядати зручне для ночiвлi мiсце. В пiдошвi скали зяяв читавий видовб, над яким нависав кам’яний дашок.

«Тут i вiд вiтру схрон, i дощ не намочить», – подумав я i знiс сюди свою зелену устiлку.

А для укривки нарiзав сухоi осоки, яка густо шелестiла довкола булькотливого озерця.

Коли з сим порiшив, подався клопотати про якусь вечерю. Що я тут мiг настарати для iдла? В торiшньому листi нашамрав жменю букових жолудiв, що вже кiльчилися хвостиками росткiв. Гiркувата потрава, та що вчиниш – порожне черево прилипало вже до хребта. Добре, що далi трафився iстiвний каштан, який у нас називають «гiстиня». На смак лiпший, але зараз, по веснi, вiдгонив плiснявою i стягував язик.

Не так наситився я сим, як заморив черв’ячка голоду. Дикий щавель мало перебив пiсну гiрчавiсть тоi iди.

Коли вертався до свого стiйла, запримiтив на узвишшi табунець молодих берiзок. От чий солод менi тепер не завадить! Березовим соком я любив гоститися ще з пастушого дитинства. Надрiзав кору, всилив у неi порожнисту стеблину i лiг пiд березою так, аби з цiвочки менi цяпкало прямо в рот. Нараз заточилося рiдко, а далi густiше.