Вічник

Вiд твердоi свiжости соку менi аж задзвенiло в скронях, замерехтiли темнi павучки в очах. Дерево плекало мене, як приблудлу дитину. Вимордуваний, ослаблий органiзм набирався земноi моци. Лежачи собi так, я бачив на тлi неба обрис скали, пiд якою примудрив собi пристанище. Час i вiтер нещадно пощербили ii, витворивши щось схоже на чоловiче лице. Так i е: круте чоло, горбкуватий нiс, випин вусiв, зцiпленi губи i широка, закорiнена в хащу борода. Когось менi так навiював сей камiнний лик… Та дiда ж! Мого дiда! Наплив споминiв про домiвство зiгрiв мою вихолоджену в блуканнях душу.

І тут же блиснув у головi неспогаданий здогад: а що коли се мiй другий дiм?!

Лячнi думи снувалися в тiсний ланцюжок: щось чи хтось наче вiв мене сюди впродовж останньоi седмицi… Гарнiзон Карпатськоi Сiчi… Красне поле, яке радше б назвати кривавим… Вибiр чолового Скобала, що впав чомусь на мене… Рiка, що винесла мене на берег… Ведмiдь, що загнав мене в кам’яний мiх… Тепле озеро… І ось скала з такими рiдними рисами…

Я придивився пильнiше – скала всмiхалася менi.

Другого ранку, як на свiт благословилося, рушив я в екскурс своiми володiннями. Та й дрижаки, якi хапав цiлу нiч, змушували думати про вогонь. Сокрушена бурею яворина послужила менi за мостик. За кiлька ступнiв вiд рiчища громадився лiс, що стрiв мене похмурою вiльгiстю. Дихання спирав пласт гнилого листя, що аж гойдався пiд ногами. Дерева стояли в такiй близькостi одне до одного, що за десяток метрiв не було просвiтку.

А ще пiдпирали iх полеглi брати, всохлi чи порушенi вiтром, обплiтали лiани й мотузяччя дикого плюща, ядучi шапки омели. Тугi гребенi папоротей i колючi кущi глушили й той мiзерний простiр мiж стовбурами.

Солдатським ножем тут собi не поможеш. Я пролазив у шпари, як у живоплiт забутого городища. Робив затеси на корi, щоб знати, як вернутися назад.

В глибинi хащi гусла тиша, якась похмура, аж крижана. Птицi тут майже не озивалися, звiрячих слiдiв не видно, зате сирi яруги повнiли тучними жабами й слимаками, а з листяних куч сторожко зорили щурячi вiчка.

Перелiзаючи бурелом, я провалювався в трухлявi дiри, повнi червiв.

Лiс гнiтив, туманив очi, плутав думки. Щоб осмiлити себе, я гупав палицею об дерево – i лiс здригався, хворякувато гугнiв, трiщав схиленими сухаринами. І довго ще по тому тривожний шерех одлунював у вершках.

Добру годину я продирався через хащi, доки не вперся в камiнну загороду.