Вічник

Аж коли геть наморився i скришив на пiсок своi камiнцi, я здогадався притулити губку до щоки. Вона була студена, сирувата. Як така запалиться?

Пригадалося, що дiдо Гафич свiй трут i кресало носив у шкiряному кисетi за пазухою. Майстерштик для вогню брався до рук сухий, нагрiтий тiлом. Вчинив так i я – засилив за сорочку губку i кремiнцi, щоб до ранку вони просохли. Зморений i зневiрений марними трудами, пожував молоденьких ялинових пагонiв i зарився в свое сiновище. Щоб лiпше зiгрiтися, руками обхопив плечi й занурив лице в груди, як дитинча в материнськiй утробi.

Так я боронився вiд дикого тутешнього свiту.

Ще клубилася передрання мжа, коли, гнаний голодом, я пустився в промисел. Вчора на якомусь пнi я зогледiв шапку глив, що перебули зиму й вiджили. Мав надiю, що вогонь я таки викрешу i грибова печеня наситить мене. Але пня того я не знайшов, вертався впорожнi з подертими руками й лицем. Зате в млакуватому пiдлiссi я надибав надуту ропуху з жовтою звiздою на грудинi.

Такi дорiднi жаби менi ще не стрiчалися.

Криво осмiхнувся сам до себе: «Колись ми хихонiли з професорських казок про жабоiдiв-французiв. Хочеш не хочеш, а мусиш у се повiрити…»

З лiщини я виламав рогачку i пiдступив до жаби. А та вилупила на мене зачудуванi пульки i так сердито скреконула, що я обмер. А сама з легкiстю скочила вбiк ачей на метр. Я за нею, i на п’ятому кроцi розсiшкою таки впокорив ii. Нiс жабу за лабу, зацiнюючи тужаве, як у молодого когутика, стегенце.

Здобич я притис камiнцями на карнизi скали, щоб не втекла. А сам знову приступився добувати вогонь. Як я не мордувався, як не дув на трут, що вже добре просох i побурiв, та жаданого димка не дочекався. Чи моi кресальцi були не такi, чи моi пальцi для сього були невправнi?

Тодi я рiшив дiяти иншим штибом. Знайшов на березi потiчка дерев’яний цурпалок, облизаний водою i вiдбiлений сонцем. Вирiзав суху паличку. Тодi продiрявив ножем трутову губку i запхав у неi паличку.

«Тепер, – мислив я, – будуть три точки тертя – полiнце, трут i паличка». Поплював у руки, як се робив мiй дiдо, коли приступав до значимоi роботи, i почав. Цiпочок закрутився в моi долонях, як веретено. Я робив се так, як бачив колись на образчиках про давнiх людей.

«Невже тi дикуни в шкурах, що жили в страху перед звiром i небесним громом, знали i вмiли бiльше за бувалого заброду, чинного матуранта гiмназii?!» – гоноровито питав себе я.