Вічник

Десь долi гримiла повна з талих снiгiв рiка.

«Борше, борше, руськi свинi!» – погиркували мадяри.

Ми й направду випозiрували, як свинi, – немитi три днi, оброслi, в коростi болота, голоднi й причмеленi позавчорашнiм, зо смертною журою в очах.

«Куди нас женуть?» – зазвiдав я сотника Скобала, що з розбитим колiном калiчкував зобiч.

«На Голгофу», – хмуро одрiзав той.

Лiвий сотникiв вус був спалений, а правий вiн часто здував iз нижньоi губи. Вiн тяжко дихав, легенi рипiли пiд грудьми.

«Може, й лiпше вмерти на Голгофi, ги на Красному полi, – вповiв я.

 – Ближче до Господа. Лише шкода, пане командире, що не ви нас ведете, а цi песиголовцi».

«Що гучиш, хлопче? Я воджу в бiй, а не на бiйню».

На Красному полi Скобало доручив менi англiйського машiнгвера i тримався близько, хоч i бiгав уздовж колiйного насипу туди-сюди. Я пiд патрони постелив кукурудзяного листя, новенькi кулi аж смiялися до сонця. На машiнгвер сотник покладав велику надiю. Командант наш був твердий i смiлий чоловiк, а ми були молодi i не навченi вмирати.

Перший панцерник, що гусiнню повз вiд Копанi, бухнув у колодязь, пiд яким я сидiв iз машiнгвером. Цямрину рознесло, як жменю пiр’я, а менi на лiве плече верло колоду. Кiсть хруснула, i рука повисла, як батiг. Сотник погладив рукав – я заревав. Тодi вiн роззирнувся i вiдкапчав багнет вiд карабiна, спiхом роззувся, подер онучу на пасма i прив’язав менi того багнета до лiктя – аби рука рiвно трималася на грудях.

«Стрiляй одною рукою.

Машiнгвер на рiжках, сам обертаеться куди треба. Стрiляй по шинелях i, може, лучиш у вiчка панцерника», – i побiг нахильцi далi.

Я направив цiвку на зелену шкатулю з колесами i натиснув на цвiнкель. Далеко на залiзi скипали iскри, i люди, що бiгли на нас, пригинали голови. Тодi я почав сiкти дерева, старi черешнi, над дорогою, – i галуззя, ще безлисте, падало iм на плечi. І се ще бiльше iх пужало. Я хотiв пересiкти грубого горiха, аби той упав на дорогу й перегатив iм путь, та мiй машiнгвер здригнувся, порснув i затих.

Тепер було чути, як рiденько пукають сiчовицькi карабiни, i Тиса гейби ковтала тi несмiлi звуки. А коли били мадярськi гармати, мокра рiнь бризкала на нашi уйошi й шапки, i залiзнi штреки за сим довго й сердито гули.

Коли мадяри були за яких сто метрiв, сотник вилiз на насип i гойкнув: «Пристебнути багнети!» А що я мав пристебнути до своеi пушки? Засилив приклад пiд пахву i побiг за сотником, морщачи вiд страху чоло.